З самого ранку Ганна переживала – сьогодні їй треба було познайомитися з матір’ю свого нареченого – Лідією Федорівною.

Взагалі-то Ганна вже була одружена, але в її першого чоловіка – Толіка – батьків не було, його виховувала бабуся. Ну як виховувала? Дивилася, щоб онук був одягнений, взутий, нагодований. Коли Толіку виповнилося сім років, відвела його до школи і вирішила, що далі вже вчителі виховають.

Після розлучення Ганна і сама не могла зрозуміти, що її переконало вийти заміж за цього безвідповідального хлопця та ще й народити від нього сина. Толік у цьому відношенні повністю вдався у своїх батьків, які, лишили дитину на бабусю, поїхали шукати щастя і ніколи більше не з’явилися на порозі рідного дому.

Таким чином, Ганна, маючи за плечима невдале заміжжя і шестирічного сина, не мала досвіду спілкування з родичами чоловіка.

Коли вони підійшли до квартири, Олег не став дзвонити, а відчинив двері своїм ключем. На порозі ніхто їх не зустрів.

Лідія Федорівна сиділа у кріслі перед телевізором і дивилася якийсь серіал.

– Мамо, познайомся, – це Ганна. Я тобі про неї розповідав.

Лідія Федорівна повернула голову та подивилася на Ганну.

– Здрастуйте, – сказала дівчина.

– Ганно, ти сідай, я зараз чайник поставлю, питимемо чай з тортом, – заметушився Олег.

Лідія Федорівна так і не промовила жодного слова. Вона звернулася до Ганни, тільки коли вони сиділи за столом і пили чай.

– Олег казав мені, що у вас є дитина.

– Так, Андрійку вже шість років, – спокійно відповіла Ганна.

– Такий великий хлопчик! Скільки вам років? – поцікавилася Лідія Федорівна.

– Я молодша за Олега на два роки.

– І де зараз ваш син? Ви що, залишаєте його вдома? – Запитала господиня.

– Ні, Андрій у моїх батьків у селі – він любить проводити літо у бабусі та дідуся, – відповіла Ганна.

– То ви з села? А Олег начебто казав, що у вас є квартира у місті.

– Так, мені тітка залишила двокімнатну квартиру.

– Пощастило вам. А ось мій чоловік за цю квартиру двадцять років на заводі працював.

– Мама! Ну, що ти допит влаштувала! – Спробував втрутитися Олег.

– Мені теж житло не дарма дісталося – тітка нездужала, я за нею два роки доглядала, – пояснила Ганна.

– А! Син казав мені, що ви медсестра. Але ж у вас такі маленькі зарплати! Олег! – Звернулася вона до сина, – я ж повинна зрозуміти, що за жінка буде поруч з тобою.

– Мамо, я вже дорослий, і сам ухвалюю рішення, – хотів було зупинити матір Олег.

– Добре, тоді скажи мені, скільки грошей ти даватимеш мені після того, як одружишся? – Запитала мати. – Чи ти вважаєш, що тепер не зобов’язаний допомагати матері та братові?

– Мамо, ти ж працюєш. У тебе непогана зарплатня. Хіба тобі не вистачає? – здивувався син.

– Мені, може, й вистачає, а хто утримуватиме Іллю? – Запитала мати.

– Іллі вже двадцять три, чому я маю утримувати його? – здивувався Олег. – Він закінчив університет, нехай влаштовується на роботу.

– Я згодна. Але доки він не знайде роботу, будь ласка віддавай мені сім тисяч щомісяця на його утримання.

– Я можу допомогти Іллі, але не в такому обсязі і лише протягом одного місяця. Він дорослий хлопець, і має заробляти сам.

– Я вже зрозуміла, звідки вітер дме, – підібгала губи Лідія Федорівна і подивилася на Ганну. – Ти ще не одружився, а вже опинився під каблуком цієї дівчини. Тепер, звичайно, ти утримуватимеш її і чужу дитину.

– Ви даремно так осудливо на мене дивитеся, Лідія Федорівно, я достатньо заробляю, щоб утримувати себе та свого сина, – сказала Ганна.

Загалом перше спілкування з майбутньою свекрухою показало Ганні, що в цій сім’ї їй не всі раді. Вона зрозуміла, що дістати зірку з неба і чподобатися Лідії Федорівні – важко, і вирішила навіть не намагатися робити це.

Ганна зуміла так вибудувати стосунки зі свекрухою, що за два роки вони жодного разу відкрито не сварилися. У гості до себе вона Лідію Федорівну не запрошувала, і сама намагалася під будь-яким приводом відмовитися від сімейних посиденьок у свекрухи: відмовлялася то зайнятістю на роботі, то здоров’ям, то необхідністю відвідати батьків.

Звичайно, Олег бував у матері, в чомусь допомагав їй – Ганна ніколи йому в цьому не перешкоджала – передавала через чоловіка вітання та подарунки до свят. Щоправда, фінансові проблеми зі своєю родиною Олег так і не вирішив – Ілля то влаштовувався на роботу, то кидав її, і старший брат продовжував утримувати його.

Час минав, і Олег почав говорити про дитину. Ганна відкрито йому не заперечувала, але собі вирішила з цим не поспішати.

І виявилася права.

Наприкінці лютого Лідія Федорівна виходячи з крамниці погано ступила, і дуже невдало приземлилася. Майже два місяці вона пролежала в палаті.

Якось увечері Олег, повернувшись додому, сказав, що йому треба поговорити з Ганною:

– Маму за три дні випишуть, але обслуговувати себе вона не зможе. Нам доведеться тимчасово переїхати до неї.

– Вона лежатиме? – Запитала Аня. – Врахуй, я її доглядати не зможу: я важу п’ятдесят сім кілограмів, а твоя мама вдвічі більше. Треба шукати доглядальницю.

– Ні, мама, звичайно, більшу частину часу буде лежати, але вона вже може трохи пересуватися. До туалету вона повільно, але дійде сама, вмитися теж зможе. А ось готувати, прибирати, прати та інше – їй поки що не під силу, – пояснив Олег.

– Добре, я зможу через день після роботи приходити до неї та готувати чи приносити вже готові страви. Раз на тиждень прибирати, я думаю, зможе й Ілля. Прання – також не проблема.

– Але вона ще слабка і ходить не дуже впевнено. Потрібно, щоб хтось був з нею. Можливо, ти звільнишся чи хоча б тимчасово перейдеш на півставки? Адже це всього на півроку. Давай на цей час переїдемо до мами, я теж після роботи тобі допомагатиму з пранням та прибиранням.

– Може, краще візьмемо її до себе? Ще місяць до кінця навчального року, а звідти Андрійку доведеться до школи автобусом їздити.

– Я їй пропонував, але вона вперлася – не хоче зі своєї квартири їхати, – сказав Олег.

– Що означає – не хоче? Я теж не хочу на півставки йти і її доглядати.

– Але ж ти адекватна людина, а її не переконати.

– А як ми розмістимося? Лідія Федорівна у своїй кімнаті, ми втрьох – у другій. А Ілля де? – Запитала Ганна.

– А Ілля поки що може тут, у нас пожити, – сказав чоловік.

– Так він за три дні квартиру на звалище перетворить, – заперечила Ганна.

– Не перетворить, я за ним стежитиму, – пообіцяв Олег.

– Може, все-таки доглядальню наймемо? Чи хатню робітницю? Спробуй, може, якась сусідка погодиться доглядати Лідію Федорівну? – Запропонувала Ганна.

– Ганно, та вона там з усіма посварилася, ніхто не піде до неї, – пояснив Олег. – Ганно, ну не можна ж її залишати в такому стані.

– Добре давай спробуєм. Тільки я тобі не обіцяю, що протримаюсь усі півроку. І не забудь: ти обіцяв допомагати!

Ганна домовилася, що два місяці до відпустки попрацює на півставки.

Вони зібрали необхідні речі та переїхали до квартири Лідії Федорівни. Найбільше Ганна переживала, коли віддавала ключ від своєї квартири Іллі.

Свекруха мовчала лише перші три дні. Потім почала критикувати все, що робила Ганна:

– Чого ти чистиш картоплю цією штукою? Візьми нормальний ніж!

– Лідія Федорівна, це овочечистка, я звикла працювати нею.

– Навіщо ти ллєш стільки молока у пюре? Треба було трохи води залишити – не всю зливати, тоді молока менше треба, – бурчала свекруха.

– На молоці смачніше, – відповіла Ганна.

А якось вона почула, як Лідія Федорівна розмовляє телефоном із сестрою, яка живе в іншому місті:

– Ніно, це якийсь жах. Вона нічого робити не вміє! І не прибере як слід, і білизна не прасує! А готує – їсти неможливо! Не знаю, як я все це витерплю. Не про таку дружину для сина я мріяла. Та ще й з дитиною. Не знаю, куди Олег дивився!

Увечері Ганна переповіла все це чоловікові і попередила:

– Ще раз таке почую, будеш сам їй кашу вранці варити.

Ганна намагалася готувати одразу і обід, і вечерю, щоб увечері був час позайматися із сином, допомогти йому зробити уроки. Якось вона прийшла з Андрійком зі школи, дивиться – борщу повна каструля, а тушкованої картоплі з м’ясом немає, хоча вона приготувала повну каструлю перед тим, як за сином поїхати.

Запитала у свекрухи, а та відповіла:

– Так Ілля заходив – пообідав і з собою у контейнері на вечерю захопив.

– Ну, значить, у нас сьогодні на вечерю макарони із сосисками, – сказала Ганна Олегу. – Я взагалі на твого брата не розраховувала.

– А ти наступного разу розраховуй, – заявила Лідія Федорівна, – хіба мій син не має права до матері на обід зайти?

– Ось коли будете самі готувати, тоді хоч увесь будинок запрошуйте, – відповіла їй Ганна, – а поки я тут, порад мені не давайте.

Лідія Федорівна ледве стирмувалася від обурення і, звісно, не промовчала. Слово за слово – виникла сварка. Олег ледь заспокоїв жінок.

І ця сварка була не останньою. Ілля жив у квартирі Ганни вже місяць, коли їй зателефонував сусід із першого поверху:

– Ганна! Я трубу перекрив, давай скоріше сюди.

Коли  з Ганна з Олегом увійшли до будинку, їй аж погано стало – у квартирі був безлад, а в кухні і коридорі по щиколотку хлюпала вода. Виявляється, вранці відключали воду, а Ілля залишив кран у кухні відкритим. Піти нормально вода не могла, тому що вся раковина була завалена брудним посудом.

Олег та Ганна майже дві години наводили лад, а коли закінчили, у квартирі з’явився здивований Ілля.

А найцікавіше сталося пізніше: коли сусід, у якого впала натяжна стеля, приніс Іллі рахунок за ремонт, той віддав його Олегу – мовляв, ваша квартира – вам і компенсувати витрати сусідові.

Останньою краплею став випадок із Андрійком. Зазвичай ранком до школи його відвозив Олег, а Ганна забирала після уроків. Звичайно, всього три зупинки на автобусі, але хлопчик навчався лише у другому класі та ще ніколи не їздив на громадському транспорті один.

Цього дня у їхньому класі скасували останній урок. Андрійко зачекався на маму і вирішив іти додому сам. Коли Ганна приїхала до школи, хлопці сказали їй, що Андрій пішов.

Ганна зателефонувала додому – там сина не було. Вона побігла на зупинку, дорогою зазирнула на всі двори. Поїхала додому і вже на подвір’ї зустріла сусідку, поряд із якою йшов Андрійко.

– Чому ти мене не дочекався? Навіщо один пішов? Я так перехвилювалась за тебе! – Обіймала Ганна сина.

– Мамо, я знав, де треба виходити, але не встиг. Поки я всіх пропустив, інші люди заходили в автобус, і я не зміг вийти. Проїхав ще одну зупинку і вийшов, хотів повернутися назад, а тут тітка Оля мене зустріла.

Сусідка сказала, що побачила, як Андрійко переходить вулицю. Хлопчик був один, тому вона зупинила його та привезла додому.

– Влаштували переполох! Хлопцю вісім років, а він додому сам дістатися не може! – Заявила Лідія Федорівна. – Нянькаєтеся з ним, як з маленьким. Ви чого сюди переїхали? За мною дивитися! А ти сьогодні півдня за цим бігала замість того, щоб приготувати обід!

– Ганно, справді, чого ти такий шум через дрібницю підняла? Не загубився хлопець, – підтримав матір Олег.

– Через дрібницю? Дитина, на твою думку, дрібниця? Значить так, Лідія Федорівно, тепер обід вам готуватимуть ваші сини, яких ви так класно виховали, – сказала Ганна, взяла за руку сина і попрямувала до виходу. – Завтра мої речі привези. І зустрічайте Іллю – він незабаром приїде.

Олег наступного дня привіз речі, причому свої теж. Але Ганна сказала, що сита їхньою сімейкою і більше нікого з них бачити не хоче.

Наступного дня вона подала на розлучення.