Микола сидів на дивані і дивився телевізор. Раптом почувся звук ключа в замку і шурхіт у коридорі.

– Наталю, ви з Денисом вже прийшли?! – гукнув він, і не чекаючи відповіді пішов назустріч дружині і сину.

Наталя привела Дениса із дитячого садка. Вона присіла і допомагала сину роззутися.

Микола глянув на дружину і одразу ж насторожився.

Видно було, що вона якась схвильована.

– Щось трапилося, Наталко? – захвилювався він.

– Трапилрся, Миколо, трапилося, – раптом відповіла жінка.

Вона взяла чоловіка за руку і повела його в іншу кімнату – щоб не чув син.

Петро не розумів, що відбувається.

– Нас, здається, зібралися виставити із садка, – сказала вона..

– Чого це? – витяглося обличчя у Миколи. – Хіба це таке може бути? Ми ж платимо за садок справно.

– Я не знаю, може так бути, чи ні, але мені завідувачка сказала, що якщо ми нашого сина не вгамуємо, то його відправлять додому.

– Прямо так і сказала?

– Ага. Прямо так. Але сказала мені наодинці і дуже тихо. І ще додала, що батьки хочуть написати на нас скаргу.

– Та ти що?! – Микола з подивом слухав дружину, не розуміючи, що міг наробити їх такий симпатичний, такий веселий синочок. – А чому вони хочуть писати скаргу?

– Тому що Денис зі всіма у групі свариться. І так, що перший починає!

– Наш Денис? – Микола мало не розсміявся, але тут же осікся. – Такий малюк, і зі всіма свариться?

– Так! Я взяла Дениса, і скоріше побігла додому. Якщо нас виставлять, Миколо, що ми будемо з тобою робити? Куди ми його влаштуємо? Мені ж тоді доведеться звільнитися! Або тобі… А як ми в такому разі кредит на квартиру будемо виплачувати? Я вже не знаю що робити…

– Та стривай ти! – чоловік замислився. – Спочатку треба зрозуміти, що трапилося з нашим сином.

– Я його дорогою питала, але він не зізнається. Мовчить, і тільки щоки надує.

– Це ти його запитала. А тепер я спитаю.

Коли Микола зайшов у дитячу, син як нічого не було грав у свої улюблені машинки.

– Так, Денисе, нам треба серйозно поговорити, – строго сказав батько.

– Угу… – відповів син, не відволікаючись від гри. – Давай, тату, поговоримо.

– Спочатку припини гратися, – сказав батько.

– Миколо, говори з дитиною спокійніше! – одразу пролунав голос дружини.

– Так, тату говори спокійніше, – повторив син, так само граючись з машинкою.

– Зізнайся нам з мамою, чому ти сваришся з усіма у садочку?

Син одразу ж застиг з машинкою в руці, і переживаючи дивитися на батька, промовчав.

– Ти що, і з дівчатками сваришся?

– Ні, з дівчатами ні, – тихо відповів Денис. – З ними нема за що.

– А з хлопчиками, значить, є за що?

– Ще й як є за що…

– І за що, якщо не секрет?

Син невдоволено глянув на батька, потім на маму.

– А якщо секрет?

Денис дивився на батьків такими очима, що батькові навіть стало трохи незручно. Але Микола одразу схаменувся, і взяв себе в руки.

– Так, Денисе, ти мені син, чи не син?

– Ну, син.

– Якщо ти син, значить, у нас з тобою не може бути один від одного жодних секретів.

– З тобою, так, тату, не може… – неохоче, але погодився син. – А ось з мамою…

– Що-о-о? – Наталя здивовано дивилася на сина. – Що ти таке говориш, Денисе? У тебе секрети від мене?

– Угу.

– Але чому?!

– Тому що вони чоловічі…

– Ах, вони чоловічі… – Микола підморгнув дружині. – Вибач, люба, але справді, якщо це справжні чоловічі секрети, тобі краще залишити нас удвох.

– Ну, гаразд… – Наталя, зробивши незадоволене обличчя, пішла з дитячої кімнати.

– І не підслуховувати там! – гукнув їй услід чоловік.

Потім він подивився на сина, і змовницьким тоном сказав:

– Ну, давай чоловіче, кажи, за що сваришся з хлопцями у групі?

Денис важко зітхнув, потім відвернувся від батька і не дуже голосно зізнався:

– Вони її обіймають.

– Що? – не зрозумів батько. – Хто обіймає?

– Вони… Хлопці…

– А кого?

– Тамару Дмитрівну.

– Це хто? – здивувався батько.

– Наша нянька. Вона їх гладить по голові, а вони її обіймають. Міцно-міцно.

– І що?

– Мені неприємно.

У батька в очах з’явився інтерес.

– Чому тобі неприємно?

– Тому що обіймати її повинен тільки я.

– Це чому ще?

– Тату… – син глянув на батька ображеними очима. – Ну, як ти не розумієш? Нашу маму обіймаєш тільки ти! – Потім додав: – І я також. Але ж я син. Інші її не обіймають!

– Але ж мама моя дружина, – посміхнувся батько.

– Тамара Дмитрівна теж буде моєю дружиною, – сказав ще тихіше син. – Коли я виросту. Розумієш? Я з нею одружуся…

– Ах, он воно що… – Миколі дуже хотілося засміятися, але він стримався. – Значить, ти той… Закохався в цю няньку, так?

– Угу… – кивнув хлопчик і сумно похилив голову.

– І ревнуєш…

– Але ж ти теж ревнуєш маму… – пробурмотів на своє виправдання син.

– Хто ревнує?! Я?!

– Звичайно. Ви ж з мамою про це часто сваритеся.

– Ох, синку… – Микола розгубився, не знаючи, що сказати йому. – Значить, і в тобі заграла наша сімейна особливість. Ти не повіриш, але дід у мене був такий самий, і батько мій теж. Усі наші мужики дуже напереживались від цього…

– Напереживались? – син із подивом подивився на тата.

– А як думав… Ревнощі, це така погана штука… І що нам з тобою тепер робити? Адже якщо ти продовжиш сваритись зі своїми конкурентами, тебе виставлять із садка.

– Ну і нехай! Я її чіпати нікому не дам!

– Так якщо тебе виставлять із садка, ти свою любов взагалі більше ніколи не побачиш. Тебе ж у садок пускати перестануть.

– Перестануть? – здивовано запитав син. – Зовсім?

– Ну звичайно. Ох, Денисе. Я тебе чудово розумію, але… Але те, що сваритися з хлопцями тобі не можна, це я знаю точно. І взагалі, зазвичай у таких випадках жінка має сама обирати, кого їй обіймати.

– Так вона ж не обирає. Вона всіх обіймає. І це мені неприємно.

– У няньки професія така. До її обов’язків входить обов’язково кілька разів на день обійняти кожного підопічного. Розумієш?

– До обов’язків входить?

– Ну звичайно! Вона тебе обіймає?

– Так.

– Ось! Ну і всіх інших вона теж має обіймати. Якщо цього не стане робити – її можуть з роботи звільнити. І знову ти її не побачиш. Тож доведеться тобі змиритися.

– А вона справді тільки по роботі так робить? – недовірливо перепитав син. – Тому що їй так сказали?

– Саме так, сказали, – дуже серйозно підтвердив батько.

– Правда?

– Чесне слово батька!

– Ну, тоді, гаразд, – невпевнено, але посміхнувся син. – Тоді нехай обіймає. Оце так…

Вже не так сумно зітхнув Денис.

– Що за робота у неї така? Ну, гаразд, тоді я ще подивлюся, одружуватися мені з нею, чи не ні…

З наступного дня скарг на Дениса з боку завідувачки більше не було.

КІНЕЦЬ.