Мій заробітчанський стаж становить 25 років, так виглядає, що я однією з перших поїхала в Італію.

Я навіть сама не знаю, чого я прийняла таке рішення, адже не зважаючи на скрутні тоді часи, особисто я жила добре.

Ми з чоловіком мали свою трикімнатну квартиру в центрі міста. Я була головним бухгалтером на великому підприємстві. Чоловік якраз пробував відкривати свою справу. Одним словом, не бідували.

Та й дочка у нас всього одна була. Так що нам всім вистачило б того, що ми мали.

Але донька моя, Ольга, вийшла заміж, так би мовити, всупереч нашій волі. Її обранець мені зовсім не сподобався, я впевнена була, що він клюнув на наші статки.

До себе молодих я не забрала. Сказала, нехай живуть на знімній квартирі спочатку, а заодно, про своє думають.

Тим часом у мене з’явилася нагода поїхати в Італію, і я спробувала ризикнути.

Про свій вчинок я жодного разу не пошкодувала, бо за кілька років я змогла назбирати грошей на будинок навіть.

Та витрачати зароблені власними силами євро я не поспішала. Я собі все на купку складала.

Доньці з зятем я принципово гроші не хотіла давати, а у чоловіка були свої кошти. Відколи я поїхала, ми з ним стали практично чужими людьми, але не розлучалися, бо я не бачила в цьому потреби, нас обох влаштовувало таке життя.

Минуло 20 років, моя внучка-студентка надумала заміж виходити. Житла у них не було (наречений теж був студент), то ж я вперше розщедрилася і купила внучці квартиру. Але підстрахувалася – оформила все ще до весілля, щоб потім не хвилюватися, що наше майно може чужим людям дістатися.

Донька з зятем тоді дуже зраділи, бо вони самі не могли молодят житлом забезпечити, і від мене теж такого не сподівалися, що я настільки розщедрюся, адже за 20 років я їм абсолютно нічим не допомагала.

А рік тому не стало мого чоловіка, і наша трикімнатна квартира залишилася пустою. Донька відразу подумала, що я її впущу туди жити. Але я не поспішала робити їй таку пропозицію.

В квартирі рік жили квартиранти. А в цьому році я приїхала влітку, і продала свою квартиру.

Донька прибігла відразу, сподіваючись, що я дам їй гроші. Та я їй пояснила, що гроші мені потрібні, бо я збираюся купити собі квартиру в Італії і жити там уже, додому не повертатись.

Справа в тому, що за 25 років Італія стала моїм другим домом. Мені там навіть дихати легше.

Донька на мене дуже образилася. Вона вважає, що це велика помилка – переїжджати назавжди в Італію.

– А ти подумала, хто там тебе обходити буде? – запитала донька.

– Якщо будуть гроші, то знайдуться люди, – відповіла я.

Але ці слова доньки мене зачепили. Тепер я думаю, а чи правильно я все роблю? Бо з моєї сторони все це дуже сміливо.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.