У мене є син та дочка. Обидва виросли поважними та відповідальними людьми, що змусило мене повірити, що вони завжди будуть поряд зі мною.

Але зараз, незважаючи на все, що я зробила для них, здається, що я їм не потрібна. Моєму синові 42 роки, моїй дочці 38 – у обох свої сім’ї. 20 років тому я пішла від їхнього батька через його незацікавленість та проблеми з алкоголем. Щоб прогодувати своїх дітей, я поїхала на заробітки до Іспанії.

Оскільки обидва були дорослими, розставання з ними не стало великою проблемою. Коли мій син захотів одружитися, я подарувала йому квартиру.

Тоді я вирішила, що моя дочка житиме зі мною, вважаючи, що так буде простіше, ніж співжиття з невісткою. Як би там не було, мені подобалася дружина мого сина, і я продовжувала їх підтримувати. Забезпечивши майбутнє свого сина, я відремонтувала свій власний будинок – теж на свої заробітки.

Моя дочка вийшла заміж, і її чоловік переїхав до мене, почавши вести домашнє господарство. Я вірила, що вони оновлювали наш двоповерховий будинок, щоб ми могли жити разом, коли повернуся. Але реальність була не такою прихильною. У свої 65 років я сподівалася піти на пенсію вдома.

Тим не менш, під час короткого візиту домінування мого зятя у моєму власному будинку змусило мене відчути себе незатишно. Він навіть заборонив мені звати до себе подруг.

Мій син та його дружина, незважаючи на те, що жили неподалік, не знайшли часу зустрітися зі мною під час мого перебування.

Тепер я залишаюся розмірковувати про своє майбутнє, питаючи, чи варто працювати за кордоном заради іншої квартири, враховуючи таке холодне ставлення моїх дітей.