Ліза з дитинства була скромною і слухняною дівчинкою. Батьки раділи, така чемна і слухняна донька росте, проблем із нею зовсім нема.

Після закінчення школи вона навчалася в інституті, а незадовго до закінчення навчання, вийшла заміж за однокурсника.

Сімейне життя не склалося, і через два роки вони розлучилися.

Мати заспокоювала Лізу:

-Доню, говорила я тобі, не поспішай, а ти – люблю, люблю. Добре хоч дитини нема. Зустрінеться тобі ще твоя людина, і все буде гаразд…

А Ліза була й не проти дитини, але не вийшло.

Переїхала вона в інше місто, бо колишній чоловік постійно їй надокучав.

Звичайно, Ліза мріяла про велике і красиве кохання, про сильне плече поруч, про дітей.

Симпатична жінка, молода, і ось зараз у сорок два роки, вона постійно й напружено думає про своє подальше життя…

З одного боку ще молода, а з другого, якщо подумати, то попереду не за горами й пʼятдесят…

В тридцять років, Ліза зустріла чоловіка своєї мрії.

Андрій запримітив Лізу давно. Він працював керівником відділу у великій компанії, а вона у сусідньому відділі.

Близько року Андрій придивлявся до Лізи. Вона подобалася йому своєю скромністю і чарівністю.

Гарна молода жінка, не відрізнялася яскравою красою, але була ніжна і романтична.

Андрієві хотілося оберігати її, тим більше він бачив, що поруч із нею нема ніякого чоловіка. То Ліза одна, то з подругами ходить.

Андрій захопився Лізою.

Він запрошував дівчину в кафе, на прогулянки, підвозив з роботи додому.

Так у них згодом почався роман. Ліза закохалася і зрозуміла, що це він, той самий омріяний чоловік на все життя…

Але через два місяці сталося неочікуване.

Того дня вони з Андрієм пішли в ресторан, гарно провели час. Ліза повернулася додому пізно.

Не встигла вона переодягнутися, як раптом задзвенів телефон. То була її подруга, Олена.

-Лізо, ти що зустрічаєшся з Андрієм із сусіднього відділу? – одразу запитала Олена.

-Так, ми вже два місяці разом і він мені дуже подобається! – відповіла Ліза. – Спочатку я думала, що це все несерйозно, а виявилося, що ми потрібні один одному. І він говорить, що любить мене… А ти чого це раптом питаєш? – здивувалась вона.

-Чому ж ти мені не сказала?! Я сьогодні тільки випадково побачила вас удвох.

-Я не хочу, щоб усі бачили наші стосунки, підуть розмови, а нам удвох добре.

-А ти знаєш, що він одружений, і в нього двоє дітей?

Ліза застигла з телефоном в руках. Андрій їй не говорив такого, а вона, наївна і не запитала… Вирішила, раз чоловік вибрав її, значить він теж одинокий, і не зустрів ще своєї половинки.

-Як одружений? Андрій нічого не казав? А я й не питала. Може, ти помиляєшся?

-А ось так! Одружений. Не помиляюсь я… Це точно.

-Що ж мені робити? А я навіть про це не думала. Він не схожий на сімейного чоловіка…

-Ну, Лізо, яка ж ти наївна! Гаразд, я попередила тебе, а там дивись сама.

Ліза весь вечір переживала і думала, що тепер робити.

Після роботи Андрій, майже як і завжди, чекав її біля своєї машини. Коли Ліза вийшла, він одразу зрозумів, що щось не так.

-Привіт, у тебе сьогодні вигляд якийсь сумний. Їдемо в кафе?

Ліза погодилася.

Андрій замовив вечерю, і запитав:

-Лізо, що в тебе сталося? Чому ти мовчиш? Зараз повечеряємо і поїдемо до тебе.

-Ні, не поїдемо ми нікуди. Андрію, ти що одружений? Скажи мені чесно…

Андрій зам’явся. Він звичайно думав, що Ліза все одно дізнається про його сім’ю, але тягнув до останнього і сам не розпочинав цю розмову.

Дуже вже вона йому подобається, з нею добре, спокійно… Ліза витримана, не свариться, як його дружина.

-Так, Ліза, я одружений. Але для тебе це нічого не означає. Я тебе люблю, і завжди любитиму.

-А як же твоя дружина, діти? – запитала дівчина.

-Дітей я не залишу, а з дружиною розлучуся, тільки мені потрібен час. Сподіваюся, ти почекаєш?

Того вечора Ліза поїхала додому одна…

Весь вечір вона проплакала.

-Як я могла так закохатися в одруженого? І чому Андрій це приховував? – думала дівчина.

Першою думкою було припинити стосунки з Андрієм.

Вона рішуче налаштувала себе, що не можна влазити в чужу сім’ю, нічим добрим це не закінчиться.

З цими думками вона зранку й поїхала на роботу.

Андрій весь день дивився на Лізу, і бачив, що вона дуже переживає.

Після роботи, він на очах у всіх співробітників, узяв її за руку і посадив у машину:

-Лізо, давай поговоримо. Ти мені потрібна. Я все одно розлучуся з дружиною, ось хай діти трохи підростуть, почекай, будь ласка, не припиняй наші стосунки.

-Андрію, не тисни на мене, я вирішила, що нам треба розлучитися. Я погано вчинила і розумію, що влізла в чужу сім’ю.

-Лізо, ну яка сім’я? Я ж тобі пояснюю – щойно підростуть діти, я піду від дружини! Ми будемо з тобою разом.

Він вмів умовляти… Йому шкода було розлучатися з такою жінкою, і водночас, він не міг залишити дітей.
Ліза теж усім серцем любила Андрія.

І він таки її вмовив. Вмовив трохи почекати, поки вирішить свої сімейні проблеми…

Подруга радила:

-Ліза, лиши зараз ці стосунки, бо потім буде пізно. Я бачу, як ти його любиш, переживаєш, чекаєш. Ну що, крім Андрія, немає більше чоловіків? Є ж багато вільних. Глянь, як Віталій он на тебе дивиться, дуже ти йому подобаєшся. Він навіть просив мене, щоб я поговорила з тобою на рахунок нього…

-Не хочу ні на кого дивитися, у мене перед очима один Андрій. Не можу цього позбутися…

Минуло дев’ять років…

Стосунки у них продовжуються. Ліза не встигла й моргнути оком, як пролетіли ці роки. І вона так само закохана в Андрія.

А Андрій все так же і далі обіцяє розлучитися.

За ці роки було багато чого: вони разом їздили у відпустку, він завжди красиво доглядає за нею, обожнює Лізу, вони ніколи не сваряться…

Але в той же час вона терпіла: іноді відпустку він проводив із сім’єю, на різні свята їздив з дружиною,

Подруга далі переконувала її розлучитися з ним, але Лізу, ніби приклеїли до нього, неможливо нічого зробити…

Коли до дружини Андрія дійшли чутки про його стосунки з Лізою, вона просто взяла і завагітніла… А потім поставила Андрія перед фактом, що у них буде третя дитина.

Вона знала, що Андрій не залишить її з трьома дітьми.

-Як тільки дитина народиться, я піду, просто зараз не можу залишити вагітну дружину, – божився Лізі Андрій.

Але народилася третя дитина, і Ліза раптом відчула, що Андрій змінився. Він став зовсім іншим, більш м’яким.

Він годинами міг розповідати Лізі про свого новонародженого сина. І знову вмовляв її почекати…

Ліза все вже давно розуміла, але відпустити Андрія ніяк не могла…

-Що ж це за кохання таке у мене? – думала вона. – Чому я постійно йому вірю, чекаю, сподіваюся, піддаюся на вмовляння?

І він ще просить, щоб я народила йому дитину. Мені вже сорок два роки, що я робитиму одна з дитиною?

Андрій, напевно, вже не піде з сім’ї, хоч і каже, що не може мене відпустити.

Бути самотньою матір’ю я теж боюся. Я знаю, він допомагатиме, але чи будемо ми у шлюбі? Чи будемо ми разом? Оце питання!

Минуло дванадцять років надій… І Ліза цілих дванадцять років чекає від Андрія рішення, але навряд чи вже дочекається. А що ж далі?..