Денис одружився з Юлею, коли йому було вже 27 років.

Юля була на два роки за нього молодшою, але вже мала дитину. Миколці було три роки.

Невдалий шлюб та сварливе розлучення…

Коли Денис зробив Юлі пропозицію, вона раптом відмовила!

– Чому?! – ахнув чоловік. – Ти мене не любиш?

– Люблю.

– Тоді я не відступлюся, – сказав Денис. – Поясні мені все. Це через Миколку? Ми ж нібито з ним порозумілися.

– Ні, – сказала Юля. – Не через нього… У мене був невдалий досвід у минулому шлюбі. Ти ж знаєш. Свекруха мене не прийняла. Я дуже старалася, але все було марно. Так ми й розійшлися з колишнім.

– І що з цього? – не зрозумів Денис. – Як це стосується нас.

– А я тобі поясню, – сказав Юля. – Твоя мама перший раз зустріла мене з єхидною усмішкою на обличчі. Може ти цього не помітив, але це так і було. Дивилася вона на мене, як на чергову твою якусь подружку, яка так аби погратися. А наприкінці нашого знайомства вона сказала таке, що я взагалі аж присіла…

– Що?! – здивувався Денис. – Що вона могла такого сказати?!

Чоловік застиг від здивування.

– Вона сказала, що більше не хоче мене бачити, – раптом видала Юля. – Ніколи!

– Ого… – пробурмотів чоловік. – Так ось чому ти плакала…

Денис трохи подумав.

– Ну не хоче – то й не треба! – раптом вигукнув він. – Тобі від цього навіть краще буде. Не буде в тебе сварливої свекрухи.

– Але ж вона твоя мати! – ахнула Юля.

– Мати має поважати вибір сина, – спокійно відповів той. – Я вже досить дорослий, а вона мені постійно підсовує Аллу, дочку своєї подруги. Я й подругу її недолюблюю, а Аллу цю тим більше. Ну тепер згодна?

– Мені треба подумати, – відповіла дівчина.

– Думай, я почекаю…

…І невдовзі вони тихо розписалися. І тільки потім Денис сказав про це матері. Звісно, була сварка. Як він міг, мовляв, Аллочка так сподівалася, подруга теж!

– Та й добре, що весілля не було, – нарешті видала Тамара Петрівна, мати Дениса. – Розлучитеся з цією Юлькою, а вже, коли з Аллочкою зійдешся, то ми обов’язково весілля шикарне влаштуємо!

– Ну ти як завжди, мамо, – обурився Денис.

– Ну нічого, – сказала Тамара Петрівна. – Алла, точно, тебе дочекається.

– Звідки?! – здивувався син.

– Звідти, – мати демонстративно змахнула сльозу. – З чужої сімʼї.

– Мамо-мамо, вигадуєш сама, а потім віриш, чесне слово, – сказав Денис. – Алла не на мій смак…

– Зате мені вона подобається! – Тамара Петрівна знову почала шморгати носом.

– Ось і дружи з нею, як така у вас ідилія, – махнув рукою Денис. – Я тобі не забороняю. А зараз, вибач, мене дружина чекає…

– Куди ж ти?! – сплеснула руками жінка. – Хіба ви не у нас житимете?!

– Ні, – сказав син. – У тебе Аллочка в гості приходить, не хочу зустрічатися з нею.

І дитину Юля залишити не може. Ти ж сказала, що у квартирі нікого бачити не хочеш, а тим паче маленьких дітей…

– Як же ж так?! – ахнула Тамара Петрівна. – Віддала б його своїй матері.

– Ні, Миколка її син. І взагалі, він дуже хороший хлопчик…

– Хороший, послухайте тільки! Аллочка тобі народила б кращого!

– Ну все! – не витримав Денис. – Нехай тобі й народжує, якщо хочеш!

Він пішов у коридор і сів на пуфик взути кросівки.

– Так, а жити ви де збираєтесь, якщо не в мене? – побігла за ним мати, ніби не чуючи, як син обурюється від її слів.

– Тобі краще не знати…

– А чому? – знову, вдаючи наївну, запитала Тамара Петрівна.

– Мамо, мені пора…

Денис пішов, так і не сказавши матері, де вони житимуть.

А жити вони збиралися поки що у бабусі Юлі. Взяти кредит на житло одразу молодим не дозволяли фінанси.

Треба було назбирати на перший внесок. Бабуся й запропонувала їм свою допомогу.

– Працюйте, а я з Миколкою можу посидіти, якщо заслане, чи ще щось, – сказала Олена Іванівна. – Не люблять зараз молодих матусь із лікарняними. Тож скажи, що нянька є. Та й по господарству я впораюся. Можете ще народжувати, справа ваша…

Максим і Юля працювали. Бабуся чудово справлялася з усім, незважаючи на свій вік – 70 років. Максим ходив у садок. Про другу дитину вони поки що не думали. Треба було спочатку купити житло, не все ж життя в Олени Іванівни сидіти.

Поки збирали, Денису запропонували роботу в іншому місті. Відкривалася філія компанії, де він працював.

Інший рівень, зарплата вища, і компанія спочатку житло надає. Вони погодились. Відʼїзд з рідного міста їх не бентежив.

– Бабусю, а ти з нами поїдеш? – запитали вони Олену Іванівну.

– Навіщо я вам там? Стара я вже. Клопіт тепер зі мною буде більше, аніж із Миколкою. А він уже підріс, школяр, першокласник…

– Ну, що ти, бабусю? – сказала Юля. – Як ти сама залишишся?

– Так, бабусю, – теж підтримав дружину Денис. – Ти ж мені замість тещі. Теща далеко, а ти – ось. Як я без твоїх млинців і пирогів?!

– От вмієте ви вмовляти. Але якщо що – відправляйте мене назад. Поїду, а потім подивимось…

Денис зателефонував матері, повідомив про підвищення та переїзд.

– Молодець. А про розлучення подумав? Поквапився б поки дітей немає.

– А що твоя Аллочка ще незаміжня?

– Вона розлучилася.

– Ну нічого. Знайде собі іншого. А діти скоро будуть. Юля вагітна. Жити тепер ми далеко будемо, в гості не запрошую. Хоча як онук у тебе буде, може, зміниш гнів на милість.

– Твоя, напевно, нагуляла знову.

– Мамо!

– Гарантії немає, що це твоя дитина. А ось у твоїх сестер точно мої онуки.

– Залізна логіка. А ти нас точно від батька народила? Тобі його мати нічого не казала?

– Як ти смієш?!

– А чому тоді такі недолугі думки? Бабуся до тебе добре завжди ставилася, а ти де такого набралася? У своєї подруги? Якщо захочеш побачити онука – ласкаво просимо, але про Юлю погано не говори. А інакше не побачиш і мене. Сподіваюся, ти мене почула…

…Денис працював на новому місці. Миколка ходив до школи.

Його маленький братик поки що був удома з мамою та бабусею.

Мати Дениса, так жодного разу й не приїхала глянути на онука. Батьки Юлі часто приїжджали. Хотіли бабусю забрати до себе, але вона не захотіла та й онуки не відпустили…

…Діти виросли. Микола в інститут вступив, молодший Тарасик у дев’ятому класі. Квартира куплена.

От тільки бабусі не стало…

А мама Дениса живе сама. Її улюблені онуки від дочок виросли і роз’їхалися.

Алла, яку вона хотіла бачити в ролі невістки, знову вийшла заміж і поїхала. Її мати з нею.

Тепер навіть поговорити нема з ким, немає поруч подруги.

Дочки зайняті своїми проблемами, онуки своїми. Усі вони дзвонять рідко.

Найчастіше дзвонить Денис, тільки живе він далеко, у гості більше не запрошує, сам приїжджає, але один.

А раніше запрошував, тільки от мати не хотіла. Подивитися б на онука, та гординя не дозволяє. Вона розуміє, що син щасливий із Юлею, але ніяк це не може визнати…

…Заслабла Тамар Петрівна раптом, у лікарню потрапила. А там туга на неї найшла. Ще гірше стало.

Із сусідкою по палаті поділилася, іноді чужій людині більше розкажеш, аніж рідній.

– А твій син правий, – сказала та. – Захищати сім’ю треба. Він тебе не покинув, хоч і образила ти його. За стільки років онука не захотіла побачити. Як це можна назвати? Що ти собі думаєш?

– Не знаю… Піду я, мабуть, у засвіти вже…

– Оце надумала!

У палату зайшла медсестра.

– Там до вас прийшли. Спустіться на перший поверх.

– Напевно, доньки приїхали, – пробурмотіла Тамар Петрівна. – Іду…

Але там були Денис і Тарас! Збоку стояла Юля.

– Як він на тебе схожий! – заплакала Тамара Петрівна. – викапаний ти…

Денис хотів відповісти, згадати давні слова матері, але промовчав.

– Пробачте мене. Не права була я. А я думала, доньки приїхали…

– Вони на відпочинку зараз, а ми приїхали.

– А вони не приїдуть?

– Поки ні. У них путівки. Ще два тижні. Ти одужуй. У тебе незабаром правнуки підуть, а ти онука тільки вперше побачила. Ми ось тут тобі фруктів принесли, і ще всякого різного – розберешся.

– Юлю… Ти пробач мені за все.

– Не згадуватимемо минуле. Ви й так багато пропустили.

– А де ваш старший?

– Іспити в нього. Але якщо хочеш його побачити, то ми на тебе чекаємо в гості.

Так! Вона поїхала до них у гості. Її добре прийняли. А Микола навіть влаштував їй екскурсію містом.

Їдучи, Тамара Петрівна плакала – як багато вона втратила…

Але ще якийсь час неї є. І його не можна прогаяти…

КІНЕЦЬ.