Вчора я відвідувала свою маму в будинку для літніх людей. Одні люди похилого віку не встають з крісла, другі – бадьоро бігають коридорами (це був Женя-Марафон, який уже не міг тверезо мислити, але ноги продовжували впевнено носити його по землі), а треті кричать чи нецензурно виражаються (а це про Йосипа, колишнього директора школи). З мамою в одній кімнаті жила не менш дивакувата сусідка Галя. Їй цього року виповнилося 97 років. На жаль, вона не могла нічого сказати, окрім “ма-а-а-ма”, що виривалося з її вуст, наче заїжджена платівка.

Зрідка вона могла здивувати нас та іншими фразами, сказаними зовсім не в тему: “А гречка вже закінчилася”, “Вітер голову зносить”, “Дід Мороз приходить до слухняних дітей”. А вчора Галя промовила: – Налийте … мені … чаю … трохи … Я аж застигла від переляkу, а потім покликала медбрата Олега. Це був симпатичний хлопець із добрими очима. – Тітка Галя каже, що хоче чаю, – сказала я. – Гаразд, – лагідно відповів він. – Я не розумію, як у неї виходить складати разом речення… – висловила я своє здивування. – Чому це? Вона в нас уміє говорити. Олег підійшов до бабусі, взяв її за руки і спитав: – Як звали вашого батька? – Ма-а-акар, – сказала жінка. – А в якому році ти народилася? – У дев’ятнадцятому. – А де ти відморозила свої ноги? – На вій ні.

– Що? Вона вою вала? – Здивувалася я. – Звичайно. Вона заслужена “Ветеран вій ни”, – гордо сказав Олег. – Галя була снайпером. Тільки ось узимку постра ждали її ноги. На землі холодно, як не крути. Потім медбрат розповів мені ще кілька цікавих історій інших підопічних будинку для літніх людей. Я й уявити не могла, які люди тут знаходяться відомі професори, вчені, художники, письменники та багато інших. Це змусило мене замислитися над тим, що одного разу кожен з нас опиниться на їхньому місці. Однак не кожному пощастить зустріти такого ж Олега.

КІНЕЦЬ.