«Приїхати зненацька в гості до свекрухи, — подумала Світлана після розмови з чоловіком, — це єдиний спосіб вирішити його проблему».

А проблема була в тому, що після весілля минуло вже дев’ять місяців, а свекруха та невістка так і не були знайомі. Світлану це не напружувало. А ось її чоловіка ця ситуація засмучувала. І, зрештою, він не витримав і поговорив із дружиною.

— Світлано, я таки хочу познайомити тебе і твоїх дітей зі своєю мамою, — сказав Вадим. — Ми вже чоловік і дружина. І ти чекаєш від мене дитину.

– Познайом, – байдуже відповіла Світлана, ще не підозрюючи, наскільки все серйозно. – Хочеш, ми до неї приїдемо. А ні, то запроси її до нас у гості.

«Що я свекрух не бачила, чи що, — наївно міркувала Світлана, — слава Богу, вже втретє виходжу заміж».

– На жаль, все не так просто. Я тобі не казав, чому не знайомлю з мамою. А ти не питала.

«А навіщо мені питати? – подумала Світлана. — Якщо не знайомиш, значить тому є причини. Прийде час, розкажеш. Зважаючи на все, час настав».

— Є складнощі, — вів далі Вадим, — про які я хотів промовчати. Думав, що зможу впоратися з цим, але… виявилося, що ні. Я більше не можу носити це у собі. Ти маєш знати.

– Складнощі?

— Справа в тому, що моя мама… Як би це пом’якше висловитися. Вона незвичайна.

– Що ти маєш на увазі? – запитала Світлана.

— У всьому винна моя перша дружина. Давним-давно, коли я вперше вирішив одружитися, моя мама сильно посварилася з моєю майбутньою дружиною. Це сталося під час їхнього знайомства.

— Сварилася?

– Не те слово. Був страшний скандал. Навіть зараз, хоча минуло багато часу, я не можу без тремтіння згадувати те, що сталося тоді. Але… Я був молодий. До того ж, закоханий.

І, незважаючи на сварку мами та своєї нареченої, одружився. Моя перша дружина та моя мама не спілкувалися. Через рік я розлучився. А вже через деякий час знову вирішив одружитися. І хотів познайомити свою наступну наречену з мамою. Але мама рішуче відмовилася. Сказала, що з моїми нареченими чи дружинами вона знайомитися не збирається. Ніколи!

«Нормальна реакція, – подумала Світлана, – нічого незвичайного. Не розумію, що його так дивує? Чи він щось не договорює?

— На мою думку, ти щось не домовляєш, — сказала вона вголос. – А що ще зробила твоя мати?

— Вона вимовила страшне «благословення» мені та будь-яким моїм майбутнім дружинам, — відповів Вадим.

— Страшне благословення?

— Що без знайомства з нею щастя в нас не буде. І разом ми будемо не більше року. І так буде завжди. Тому що знайомитись вона не збирається ні з ким.

– І? — Світлана так і не могла зрозуміти, у чому проблема.

— І це її страшне благословення працює!

— Та гаразд.

– Я тобі говорю.

— Ти певен, що воно працює? — з усмішкою спитала Світлана. — Мало що говорять зі злості батьки дітям.

– В тому то й справа. Сама посуди. Я одружився вдруге. А мама не познайомилася з моєю другою дружиною. Незважаючи на всі мої умовляння та благання. А за рік ми розлучилися. Хіба це не наслідок її «благословення»?

Вадим говорив дуже серйозно, злякано дивлячись на дружину.

– І ось тепер, – продовжував він, – через багато часу після свого другого розлучення, я одружився з тобою. Але я дуже побоююся, що якщо не познайомлю тебе з мамою, то наш шлюб не проіснує понад рік.

— Але якщо твоя мама не хоче знайомитись зі мною, то, може, й не треба? – Обережно, щоб не злякати, запитала Світлана.

– Треба, – впевнено відповів Вадим. – Заради мене. Заради нашого з тобою щастя. Я тебе дуже прошу. Інакше я не заспокоюся.

«Сильно вона його налякала, — подумала Світлана. – Нема що робити. Доведеться знайомитися. Іншого виходу не бачу».

— Але як же я познайомлюся з нею, якщо вона не хоче? – запитала Світлана.

— Не уявляю, — сумно відповів Вадим. — Тому я тебе прошу, ні, я благаю тебе, придумай щось, щоб познайомитися з моєю мамою. Я розумію, що ми вже одружені, і таке інше, але… Зрозумій мене правильно, кохана. Думка про мамине страшне «благословення» не дає мені спокою.

«Зрозуміло, що всі ці чудасії свекрухи — не більше, ніж банальна маніпуляція сином, — подумала Світлана. — Але ж факт залишається фактом. Він заляканий. І що швидше я з нею познайомлюся, то краще. Хотілося б, звісно, ​​пожити без свекрухи, але… На жаль. Не виходить.

Гаразд. Кому зараз легко. У будь-якому разі я нічим не ризикую. Навіть якщо я з нею познайомлюся, вона буде свекрухою не гіршою за мої попередні».

— Ну, гаразд, — сказала Світлана. — Я познайомлюсь із твоєю мамою.

– Слава Богу. Але треба, щоб не лише з тобою, а й із твоїми дітьми вона познайомилася. Розумієш?

– Звичайно. Розумію. І з дітьми також. Куди ж без них?

— А як ти зробиш, якщо вона не хоче знайомитися?

– Хитрістю.

– Думаєш, це нормально?

— Але ж ти сам сказав, що твоя мама незвичайна?

– Сказав. І що?

— Тому діяти хитрістю у цій ситуації — це нормально.

– Згоден. А як ми діятимемо?

– Дуже просто. Ти подзвониш мамі і скажеш, що приїдеш до неї у гості. Один. А приїдемо ми усі.

– Всі?

– Разом. Великою та дружною сімʼєю.

— А як мама нас усіх не пустить.

— А ми не станемо в неї дозволу питати. Ми зателефонуємо до квартири, а як тільки вони відчинять двері, так одразу увірвемося всередину. Всі разом. Вона навіть сказати нічого не встигне. Ти, головне, не попереджуй маму наперед, що ми приїдемо.

– Приїхати без попередження! – захоплено промовив Вадим. — Гарно вигадано. Як же я сам до цього не додумався? Це так просто.

— Треба лише дітей підготувати, — задумливо промовила Світлана.

– Так-так, – тривожним голосом промовив Вадим. – Поговори з дітьми. Щоб вони там… не дуже гралися. Особливо це стосується дочки. За синів я спокійний, а от дочка…

— Я з нею поговорю.

– Поговори, Свєта.

– Я попрошу її тримати себе в руках.

– Попроси, Свєта. Моя мама вона… Вона сильна жінка, але… Вона звикла до самотності і… Може не витримати.

— Я поясню дочці, щоб вона тримала себе в руках, — сумно зітхнувши, пообіцяла Світлана.

І ось настав день несподіваного знайомства. Перед дверима свекрухи стояла велика дружна сім’я у повному збиранні. Трохи попереду був Вадим. За ним Світлана, великий живіт якої повідомляв, що вона знову стане мамою.

Поруч із нею праворуч двоє її синів. Близнюки Іван та Микола. Їм обом нещодавно виповнилося по 15. Позаду всіх стояла старша дочка Світлани Надія. Їй нещодавно виповнилося 18.

— Іду, йду, — кричала за дверима Любов Іванівна, — відчиняю.

Вона подивилася в вічко. Побачила щасливе обличчя сина та відчинила двері.

— Вадимчик, — тільки й встигла радісно вимовити Любов Іванівна, як тут же пролунав упевнений голос Світлани.

– Входимо! — рішуче сказала вона, штовхаючи вперед чоловіка і йдучи за ним. — Добрий день, Любов Івана. Я – дружина вашого сина, Світлана. Дуже приємно познайомитися. Де у вас кухня?

– Там! – розгублено показала рукою господиня, злякано дивлячись на живіт Світлани.

Світлана пішла на кухню, забираючи Вадима.

– Це мої діти, – на ходу гукнула вона. — Іван, Микола та Надія.

— Добрий день, бабусю, — дружно промовили брати.

– Я – Іван.

— А я Микола.

— Добрий день, діти, — тихо відповіла Любов Карповна.

Брати теж пройшли на кухню.

— Доброго дня, Любов Іванівна, — швидко, голосно й упевнено сказала Надія, зачиняючи за собою двері. – Я – Надія. Можна просто Надя. Згодна, погане ім’я. Мені не подобається. Ніколи не назвала б свою дочку таким ім’ям. Але ж мене не питали. Мене попередили, щоб я вас не заговорювала, тож я коротко. Чим це у вас пахне? Качка, чи що? Смажена?

— Запечена в духовці, — злякано відповіла Любов Іванівна. – З яблуками.

– Люблю, – продовжувала Надія. — Скажу вам по секрету, Любов Іванівна, я була проти цієї витівки. Мені вона одразу не сподобалася. Несподіване знайомство! Що це? Середньовічна дикість якась! А це у вас що? Дзеркало? Господи, яке велике. Та хіба маму переконаєш. Закохана жінка, яка чекає на дитину. Якщо вона задумала, вже не відмовиться.

Якби вона не була на восьмому місяці, я б з нею посперечалася. А так довелося змиритися. А чому ви така сумна? Ви боїтеся, що скоро станете бабусею? Не бійтеся. Ми вам допомагатимемо. Вадим казав, що у вас велика трикімнатна квартира. Це добре. А чому ви мовчите? Розумію вас. Ви незадоволені, що ваш син одружився без дозволу на жінці із трьома дітьми.

Я теж була проти, щоб мама втретє виходила заміж. Але що їй моя думка! Вона все і завжди робить по-своєму. А з іншого боку. Її також можна зрозуміти. Адже їй тільки 40. Все життя попереду. А ваш син її кохає. У всякому разі, він так каже. Не знаю, чи можна йому вірити? Гаразд. Життя покаже.

— Надія, відчепись від бабусі! — пролунав із кухні голос Світлани.

– У вас нічого не болить? — продовжила Надія, не зважаючи на крик мами. – Ну і слава Богу. У нашому під’їзді на першому поверсі мешкає Марія Іллівна. Гарна жінка. Нещодавно сина одружила. Пізніше я розповім вам її історію, ви ахнете. А де у вас туалет?

— Туалет там, — слабким голосом відповіла Любов Іванівна і показала рукою напрямок.

– Я швидко, – сказала Надія. — Нікуди не йдіть. Мені ще багато чого потрібно розповісти вам. Цікавого! До речі, ви любите тварин? Я чому питаю. Адже я навчаюся на ветеринара.

— Люблю, — відповіла Любов Іваніва.

– Чудово. Тоді, якщо ви дійсно любите, я подарую вам цуценя. Бажаєте цуценя? Чудове цуценя вовкодава. Його господар закоханий у мене та подарував його мені на день народження. Він любить собак. Я теж. Я взяла б, але умови не дозволяють. І він поки що в нього.

— Надя, ви, здається, в туалет хотіли, — сказала Любов Іванівна.

– Точно. Дякую, що нагадали.

— Мамо, на тебе довго чекати? — пролунав із кухні голос Вадима. — Ми їсти хочемо.

Саме в цей момент Любов Іваніна зрозуміла, що на цих людей, при всьому бажанні, неможливо сердитись, а її зі злостівимовлене страшне благословення на них не подіє. Тим більше, що вони й так уже познайомились.

Вона вимкнула в передпокої світло і покірно пішла на кухню.

Даремно Вадим і Світлана побоювалися, що невгамовна бовтанка Надія втомить своїми розмовами Любов Іванівну. Навпаки. Любов Іванівна готова була її слухати скільки завгодно.

Більш того. Якщо з усіма, навіть зі своїм сином, вона була більш ніж стримана та холодна, то Надії це не стосувалося. Надія стала її улюбленицею.

Одразу після вечері Любов Іванівна запропонувала Надії переїхати до неї у її велику трикімнатну квартиру. В якій ось уже довгий час вона живе одна. І їй навіть нема з ким поговорити.

Надія з радістю погодилася.

— Якщо, звичайно, ти не нудьгуватимеш за братами і за мамою, — додала Любов Іваніва.

— Хто нудьгуватиме? – здивувалася Надія. – Я? Та якби Ви тільки знали, Любов Іванівна, як вони всі мене втомили. Особливо брати. А мама та взагалі останнім часом нестерпна. Ось я вам зараз розповім одну історію, і ви зрозумієте. Ходімо до вашої кімнати, де нам ніхто не заважатиме. А вони нехай тут без нас. Їм і так добре.

— Ходімо краще до твоєї кімнати, — запропонувала Любов Іванівна.

– У мою? – здивувалася Надія. – А де моя кімната?

– Я тобі покажу.

Вони вийшли з вітальні до передпокою.

— А тут, — показала Любов Іванівна, — біля дверей, на килимку, житиме наш вовкодав.

— Правильно, — погодилась Надія. – Тут йому саме місце. А поїхали зараз за ним?

– Зараз?

– А чого тягнути?

— Так уже пізно.

— Анітрохи не пізно. Дитячий час. Тим більше, що його господар у мене закоханий. А я хочу, щоб ви на нього подивилися та висловили свою думку.

— Подивилася на цуценя чи господаря? – уточнила Любов Іванівна.

— На господаря, звісно, ​​— відповіла Надія. — На цуценя чого дивитись. Цуценя — краса. Із цуценям і так все зрозуміло. А ось щодо господаря я сумніваюся.

— А поїхали, — погодилась Любов Іванівна.

КІНЕЦЬ.