Моя подруга Віра мала непросте дитинство і юність, але я радію за неї, що вона, хоч зараз, знайшла хорошого чоловіка.

Справа в тому, що Віра була старшою в сім’ї і коли у неї з’явилася молодша сестричка, їй на той час було вже 10 років.

Все починалося з того, що щось мамі потрібно принести, щось подати, а згодом вже випрати, нагодувати сестру, одягнути, погуляти з нею на вулиці.

А незабаром мама вже й сердилася, що Віра не робила цього всього сама і їй доводилося про все нагадувати.

Вийшло так, що через свою молодшу сестру Ірину, Віра не мала свого щасливого дитинства, воно закінчилося в неї в 10 років.

Коли Віра підросла, мама ще й домашню роботу просила її робити, вона і прала і прибирала в квартирі, адже мама казала, що у неї й так багато роботи, а тато теж працює з ранку до вечора.

Загалом, Віра постійно мала багато роботи, мама з батьком не дуже шкодували старшу доньку.

Потім Іра підросла, Вірі доводилося її водити в садочок, потім школа пішла – і там допомога.

Дуже складно було Вірі, а душу відкрити було нікому, все носила в собі.

Батьки наче й одягали, і годували, але любові від них вона не відчувала ніколи.

Інша справа молодша сестра. Батьки її дуже любили, шанували, оберігали.

Роки минали, Ірина вже дівувала, хоча сама Віра не мала й часу на це.

А згодом, як грім серед ясного неба, у родину прийшла новина – Ірина чекає дитину.

Найсумніше те, що батько відразу сказав, що одружуватися не збирається, він ще молодий, життя не бачив, тому в нього плани інші.

Стало зрозуміло, що дитину Ірини виховуватиме її сім’я.

Віра розуміла, що тепер ще й турбота про дитину сестри ляже на її плечі, тому вирішила, що має жити своїм життям і поїхала в інше місто.

Дуже важко було їй. Та вона вступила на заочне навчання, влаштувалася на роботу і орендувала невеличку кімнату в бабусі на окраїні міста.

Справи налагоджувалися, лише родина на неї ображалася, мовляв поїхала і живе гарним життям, а про сім’ю свою й забулася зовсім, лише про себе дбає.

Образа була на душі в Віри, але вона не зважала, знала добре, що їй потрібно влаштовувати своє життя, бо родині байдуже до неї.

Згодом зустріла Богдана, він дуже хороший чоловік, зустрічалися, одружилися, Віра щаслива була.

Стали жити в двокімнатній квартирі чоловіка, обоє працювали і мріяли про діток.

Аж тут мама подзвонила, згадала про старшу доньку, бо занедужала сама.

– Віро, я занедужала, ми маєш мене доглядати, й так весь час думаєш про себе лише. У Ірини немає часу на це, у неї дитина мала.

Віра з чоловіком одяглися і поїхали до мами. Вдома стали її речі збирати, пакувати найнеобхідніше. Віра з Богданом планували маму забрати до себе, адже не хотіла турбуватися про всіх.

Вже все було готове, мамині речі стояли в порозі. Залишилося лише попрощатися.

Аж тут мама промовила:

– Ти, Віро, не думай, що тобі квартира дістанеться наша. Думаєш я не розумію чому ти так швидко приїхала за мною? Так от знай, ми з батьком свою квартиру на Ірину вже давно переписали, бо я так і знала, що в тебе корисливі цілі.

Моя подруга дуже засмутилася, адже не очікувала, що мама таке їй скаже, адже не думала зовсім про квартиру. Та мама так її образила, що вона розвернулася і вийшла з квартири, забравши чоловіка, а маму залишила.

Подруга ще досі картає себе іноді, що відвернулася від рідної матері. А я вважаю, що вона правильно зробила. Хіба не так?

КІНЕЦЬ.