Оксана, заливаючись гіркими слізьми, шепотіла: – Що ж тепер, мамо? Який сором… Усе село сміятиметься, що наречений на весілля не приїхав. Краще зникнути з лиця землі, ніж пережити таке.

– Не хвилюйся, Оксанко, щось придумаємо, – заспокоювала мама доньку, а в самої в голові народжувалася шалена думка. – Олеже! – гукнула сусіда.

– Їдьмо до поїзда.

– Нема проблем, – відповів той.

– Для вас, Людмило Іванівно, хоч на край світу. Жінка голосно грюкнула дверима авто, зручніше вмостилася на сидінні.

– Зараз будемо шукати Оксані нареченого, – мовила цілком серйозно. Олег вирячився на неї здивовано: – Ви що, жартуєте?

Думаєте, хтось погодиться?

– Чому б ні? – щиро здивувалася.

– Я ж заплачу йому. Гроші нині всім потрібні. І Людмила Іванівна впевнено попрямувала на перон. Підійшла до двох молодих хлопців, поговорила з ними, а за хвилю-другу вже вела їх до машини.

– Їдьмо, Олежику, в магазин, – сказала.

– Одягнемо молодого з дружбою.

– А паспорт у молодого є? – посміхнувся Олег.

– Є. Усе буде добре, – втомлено відповіла Людмила Іванівна.

– До речі, познайомтеся: наречений Андрій і його дружба Ігор…

– Гляньте, молодий приїхав! – загомоніли гості.

– Нарешті. Оксана радісно вибігла з хати й застигла: з машини вийшли незнайомі їй хлопці. Мама обняла дочку і відвела її трохи вбік: – Це Андрійко. Або ти виходиш за нього, а потім ви розлучаєтеся, або сором і поговір переслідуватимуть тебе все життя.

Вибирай. Оксана мовчки кивнула головою – і за мить на її заплаканому обличчі вже цвіла щаслива усмішка. Весілля вдалося на славу. Андрійко так швидко увійшов у роль, що Оксана здивувалася.

Інколи їй здавалося, що вся ця комедія відбувається не з нею. Коли гості розійшлися, вона подала Андрієві руку і сама злякалася ніжності, з якою мовила оте “Дякую. Ти мене виручив”. А потім уже зовсім по-діловому додала: – Не хвилюйся. Нас швиденько розлучать.

– Я не хочу розлучатися, – упевнено сказав Андрій.

– Я хочу ближче з тобою познайомитися. Оксана такого не чекала.

– Оце так життя! – подумала вголос.

– Із полум’я та в пeкло. Один клявся, що любить, і покинув, інший не любить і не покидає…

– Як це не любить? – наче образився Андрій.

– Ти мені, Оксано, з першого погляду в серце запала.

– Знаєш, хто ти? – розсердилася дівчина і сама ж хотіла відповісти на своє запитання, але Андрій перебив її.

– Я, – сказав, – твій законний чоловік. Колись моя мама переживала, що я ніколи не зустріну свого кохання, то я їй відповів, що воно зустріне мене саме. Так і сталося.

Невже ти думаєш, що тепер я його відпущу? Подумай, перш ніж відповісти мені щось… Оксана подумала. Відтоді минуло вже 20 років.

Двійко дітей виростили вони з Андрієм, живуть душа в душу. А Людмила Іванівна, схоже, досі не вірить, що сором, який ледь не впав на доньку, одна неймовірна ідея перетворила на щастя.

Якою ж гордою і радісною стає теща, коли найкращий на світі зять обнімає її і жартома запитує, скільки має заплатити за таку дружину: – Не ви мені, мамо, а я вам. Хоча… такої жінки ні за які гроші не купити.

КІНЕЦЬ.