Коли я відвідала село минулої суботи, то повернулася засмученою. Справа в тому, що протягом багатьох років я жила в місті, переїхавши туди одразу після школи.

Я починала в гуртожитку, потім винаймала квартиру і зрештою купила свою разом зі своїм чоловіком.

Тим часом моя сестра Світлана залишилася у нашому сімейному сільському будинку, вийшовши заміж за місцевого парубка Івана. Іван, відколи переїхав до нашого сімейного будинку, видавався мені ідеальним господарем.

У мене не було проблем: я була рада, що моя сестра знайшла хорошого чоловіка. Але право власності на будинок, все ще оформлене на ім’я моєї матері, дуже непокоїло його.

Він постійно переконував мене відмовитися від своєї частки, щоб моя мати могла передати всю територію йому та Світлані. Я запевнила маму, що не претендуватиму ні на яку спадщину, знаючи, що Світлана багато вклала в цей будинок.

Але моя мати була непохитною в тому, щоб зберегти право власності до своєї смерті. Іван не довіряв нашій усній угоді і часто викликав суперечки з цього приводу.

У цей конкретний візит виникли суперечності через плоди. Я збирала опалі сливи, коли вирішила зірвати трохи вишні. Іван заперечив, сказавши, що планує її продавати.

Його дріб’язковість приголомшила мене, і я пішла, присягнувшись ніколи туди не повертатися. Але наступного дня Світлана приїхала до мене зі сльозами на очах, вибачаючись за жадібність Івана.

Ми провели день разом, готуючи вишневе варення. Вона благала мене не тримати зла на її чоловіка і продовжувати відвідувати нашу матір у селі. Я запевнила її, що обов’язково подумаю…

КІНЕЦЬ.