Гримнули вхідні двері, Степан здригнувся від несподіванки, по квартирі пронісся протяг, мамин портрет на стіні хитнувся і впав. Він обережно підняв його та прибрав у шухляду тумбочки.

– Виявляється, я забув зачинити двері на замок, – подумав він і попрямував до коридору. Зачинивши двері, Степан пішов на кухню заварити каву, яку щойно приніс з магазину.

– Як погано без мами, вона завжди стежила за тим, щоб у мене не закінчилася кава, засипала її в кавоварку, – думав Степан.

З матір’ю Степан жив близько трьох років. Після розлучення з дружиною прийшов до матері, а свою квартиру залишив дружині та доньці. Із донькою іноді зустрічався, допомагав матеріально, доки вона не вийшла заміж і не поїхала з чоловіком до його батьків. У свої сорок п’ять років Степан не поспішав знову одружитися, попередній досвід був вкрай поганий, вірив дружині, а вона зраджувала йому з його другом. Ось так і втратив одночасно дружину та друга.

Поки жива була, мати говорила йому:

– Синку, ти маєш знайти хорошу жінку і одружитися. Ти вже не хлопчик, а серйозний чоловік, негідно в такому віці жити одному.

– Ну гаразд, мамо. Я працюю над цим. Тільки не виходить поки що до душі знайти когось. Якісь там є проблеми, – відмовлявся Степан.

– Звичайно. Адже ти зараз вже знаєшся на жінках, от і шукаєш собі половинку. Правильно робиш, одразу квапитися і на першій зустрічній теж не варто одружуватися, – проводила виховну роботу мати.

Але потім мати занедужала, якось різко і більше не встала. Тепер Степан поспішав додому після роботи, спочатку заїжджав до магазину, купував продукти за списком, який давала вранці йому мати. Готував вечерю, годував її, вечеряв сам.

Мати Степана любила фіалки, і на підвіконнях у горщиках їх було безліч, тому йому доводилося доглядати їх і поливати. Вона нагадувала, що робити. Минуло півроку, і мами не стало. Жаль було маму, могла б ще пожити не стара, трохи не дожила до сімдесяти років. Але тепер він залишився сам у її квартирі, з її фіалками. Коли вона була жива, фіалки йому були не потрібні, поливав, щоб не засмучувати матір. А зараз раптом ці фіалки, що стоять у горщиках на вікнах, стали йому дорогими. Мабуть, від матері в них залишилася частка її душі. Спочатку після прощання іноді вечорами розмовляло з матір’ю, дивлячись на її портрет, а вона мовчазно дивилася на сина.

– Мамо, дуже мені тебе не вистачає, я готовий навіть одружитися з тією жінкою, яку вибереш ти, аби ти була поряд. Але шкода, час не повернути. Твої фіалки теж сумують за тобою, але я їх доглядаю. Тебе вже немає півтора роки і мені ніхто не заважає водити в квартиру жінок, але я так і не можу здійснити твою мрію, одружитися.

Степан справді приводив жінок до себе у квартиру, але з одруженням не вийшло. Оксана була його колегою, і сама надавала йому знаки уваги вже давно. Тому й наважився Степан запросити її на побачення до кафе, а потім і додому. Оксана не відмовилася:

– А чому ні, пригостиш мене чаєм… заразом, – усміхалася вона.

Оксана була симпатичною жінкою, вільною, трохи молодшою за нього, з гарним манікюром і яскравою помадою на губах. Жила одна, вірніше у неї був маленький песик, з яким вона розлучалася тільки коли їхала на роботу. Та й на побачення приходила без неї. Відразу після того, як не стало матері Степана, вона виявляла співчуття до нього і він подумав…

Але Оксана виявилася бездушною і примхливою, та ще й самозакоханою.

– Степане, ти чому не засипаєш мене компліментами? Чому не даруєш квіти?

І чому в тебе на вікнах ці некрасиві квіти, що залишилися від твоєї матері? Їх треба викинути. Вони нікому не потрібні. Фіалки – це відстій. Щоб наступного разу, коли я прийду, тут їх не було. Терпіти не можу ці фіалки, які вирощують бабусі, – морщачи ніс, говорила Оксана.

Степанові не сподобалися її розмови, і це було останнє відвідування цієї квартири. Степан більше не запрошував її додому і не зустрічався. А вона не розуміла, з чого раптом Степан не став виявляти до неї інтересу.

Минуло трохи часу і Степан познайомився з Маргаритою. З нею в нього зайшло трохи далі, ніж з Оксаною. Зустрічалися і він навіть запропонував пожити в нього, за віком вона була ровесницею з ним. Знайшлися спільні інтереси. Маргариту не бентежили мамині фіалки, і навіть не звертала уваги на відсутність ремонту у квартирі. Степан давно вже замислився:

– Потрібно розпочати ремонт у квартирі. Ото візьму відпустку і візьмуся за ремонт, – ділився зі своїми планами з Маргаритою.

– Ну і навіщо тобі цей ремонт, тут дуже багато грошей треба вкласти. Краще давай поїдемо до Туреччини, відпочинемо на ці гроші. Я візьму дочку із онуком, я давно їм обіцяла.

Але Степанові не хотілося їхати з кимось до Туреччини, та ще й з чужою маленькою дитиною. Не те щоб він не любив дітей, але якось не уявляв себе в ролі діда і не міг взяти на себе таку відповідальність. А Маргарита наполягала, а коли зрозуміла, що не вийде, влаштувала йому сварку:

– Скнара, ти Степане. Грошей шкода, от і живи один. Так і сидітимеш на самоті, кому ти потрібен такий скнара, – гримнула дверима і пішла.

Степан полегшено зітхнув і пішов поливати фіалки, вирішивши, що завтра в суботу поїде до матері на могилку. Він їздив на цвинтар, сидів біля могилки матері не те, щоб часто, але бував. Тим більше, сусідка Валентина Іванівна йому сказала, коли він приїхав з роботи:

– Степане, завтра треба поїхати на цвинтар, навести лад на могилі матері, квіточки купити. Багато хто ходить на цвинтар. Тому що в неділю Трійця.

– Дякую, Валентино Іванівно. Дякую, обов’язково завтра з’їжджу.

Ближче до обіду Степан поїхав, купив квіти і прийшов до матері на могилку. Поставив квіти і сів на лаву. Сильний порив вітру закинув каптур від куртки йому на голову, він зняв його і замислився.

– Швидко летить час, ось вже два роки немає мами, а здавалося, що тільки вчора було прощання, – опустивши голову, думав Степан.

– Доброго дня, з вами все добре? – почув він жіночий голос і підняв голову.

– Так, все нормально, добрий день, – машинально відповів він.

Перед ним стояла жінка гарна й струнка в чорному пальті та темних окулярах. Він упізнав її. Вона часто сюди приходила. Мабуть, теж хтось із близьких тут.

– До мами прийшли? Це добре, не забуваєте її. А я ось до чоловіка теж, не стало його чотири роки тому. Нездужав довго. Я пам’ятаю, коли ви ховали маму, я якраз тут була. І з того часу іноді бачу тут вас. А сьогодні вирішила підійти, мені здалося, що вам якось не по собі, – вона говорила і говорила, ніби їй хотілося виговоритись.

– Мене звуть Віра, а вас? Вибачте мені, якщо я вам заважаю.

– Степане моє ім’я. Та ні не заважаєте, все гаразд, – глянув він на неї, вона якраз зняла окуляри. І Степан одразу зник у її синіх і сумних очах.

Місце звичайно для знайомства було не дуже підходящим, але Степан не міг відвести від неї очей. Її синій погляд притягував, він мовчав і розумів, що пауза затяглася. А Віра ще й усміхнулася, і на її щоках з’явилися ямочки. А Степан зовсім розтанув, ніяк не чекаючи зустріти на цвинтарі Віру, на яку правда звертав увагу раніше.

– Вам не холодно? Літо цього року холодне, – якось дбайливо сказала вона. – А ви дуже легко одягнені.

І від її турботи повіяло чимось рідним, мати теж йому завжди нагадувала про одяг.

– Дякую, Віро, дякую за турботу, але мені зовсім не холодно. Чи можу вам чимось допомогти? – спитав він її просто так, не знаючи, про що почати розмову. – Не соромтеся, я із задоволенням допоможу. А може, вас підвезти, я на машині?

– Так, мабуть, підвезти можна, я згодна, – сказала Віра трохи посміхнувшись і ямочки знову з’явилися на її щоках.

Степан запросив Віру до кафе, жила вона неподалік офісу, де він працював. Вони довго спілкувалися цього дня, вона розповіла йому, що працює у школі, викладає у старших класах історію. Син закінчив інститут і живе у Львові. Йому було з нею дуже цікаво. З того часу розпочалися їхні зустрічі.

Запрошувати до себе одразу не наважився Віру, вона теж не запрошувала. Але одного разу таки запросила на день народження її матері. Степан прийшов з букетом квітів і ігристим, просто не знав, що дарувати жінкам похилого віку. Він сподівався, коли Віра запросила його на день народження до своєї матері, значить вирішила познайомити їх. Так і сталося. Це було одночасно знайомство та оглядини. Мати залишилася задоволена, Степан їй припав до душі.

– Ну, діти мої, я рада, що ви знайшли один одного, – раптом сказала мати Віри. – Я переживала, що дочка знайде якогось пройдисвіта. Бачу, ти Степан гідний чоловік.

Степан із Вірою приїхали вкотре на цвинтар, і стоячи біля могили матері, він сказав:

– Мамо, я хочу тобі повідомити приголомшливу новину, ми з Вірою вирішили одружитися. Вона тобі точно б сподобалася.

Віра, перше, що зробила, коли переїхала до нього в квартиру, витерла підвіконня від пилу і полила фіалки.

– Яке диво, ці фіалки, Степане. Я дуже люблю ці квіти і рада, що ти доглядав їх. Ну тепер ця турбота буде на мені, я люблю доглядати квіти.

Степан був радий, мабуть, фіалки теж. Потім вони зробили ремонт у квартирі, у ванну плитку купували разом та вибрали світлу з дрібними фіалками. А ще Віра дуже смачно готувала. Степан із Вірою щасливі.

КІНЕЦЬ.