Борис довго блукав незнайомим великим містом, поки приїхав на вокзал.

Він дуже втомився, та й настрій був ніякий. З такою радістю їхав сюди, і не думав, що доведеться отак добиратися.

Не винен ні в чому, а біжить, ніби нашкодив.

Він помітив вільне місце у залі очікування і сів відпочити.

– Зараз відпочину, а потім піду дізнаватися на рахунок квитка, – подумав він. – П’ять хвилин нічого вже не змінять. Добре, що не взяв наперед зворотний квиток. Планував пожити тиждень… Ну, та гаразд.

Коли відчув, що ноги трохи відпочили, то чоловік взяв спортивну сумку на плече і пішов до кас.

Поки він стояв у черзі, то дивився на вокзальну метушню і думав, що робитиме, якщо квитків на поїзд не буде.

Але касирка видала йому квиток. Щоправда, на поїзд чекати доведеться більше трьох годин. Нічого. Головне, квиток на руках і він поїде додому.

Борис поклав у кишеню куртки квиток і паспорт, озирнувся. Його місце вже хтось зайняв.

Він вийшов на вулицю, до поїздів. Біля стіни будівлі вокзалу теж стояли лавки. Біля однієї з платформ стояв готовий до відправлення швидкий поїзд.

Електронне табло перед шостою платформою показувало час відправлення та пункт призначення. Усі пасажири вже сіли у цей поїзд, бо лавки біля будівлі вокзалу були вільні.

Борис розташувався на одній з лавок, звідки добре було видно всі табло та платформи, приготувався чекати на свій поїзд.

У думках програвав розмову з онуком Галини, запізно вигадував правильні фрази та аргументи, а тоді розгубився.

– Тут вільно? – пролунав поруч молодий чоловічий голос.

Борис підвів очі й побачив перед собою молодого чоловіка, одягненого в строгий костюм і з невеликою валізою на коліщатках.

– Вільно, сідайте, – сказав він і трохи посунувся до краю, хоча місця поряд було достатньо.

Помітив, що й на решті лавок сидять люди.

Чоловік сів на іншому кінці лавки і послабив краватку, потім прилаштував валізу збоку від себе.

– Ви у відрядження зібралися? – запитав Борис, якому хотілося поговорити, почути людський голос.

– Ні, з відрядження додому їду, – неохоче відповів він і глянув на Бориса.

– Я теж додому повертаюся, – зітхнув Борис.

– Теж із відрядження? – скептично спитав чоловік.

– Ні. У гості приїжджав. Думав на тиждень затриматися, та не вийшло, – Борис опустив голову.

– Що, виставили? – зі співчуттям поцікавився чоловік.

– На кшталт того. Сиджу ось, чекаю на поїзд. А ви?

– Не пощастило нам з вами, довго чекати доведеться. Я теж раніше змушений виїхати. Змінити квиток довелося.

– А вагон який? – з цікавістю запитав Борис

– У мене одинадцятий.

– Значить, поїдемо в одному вагоні. А купе яке, не п’яте випадково?

– П’яте, – недовірливо сказав чоловік і поліз у кишеню по квиток.

Перевірив, кивнув і поклав у кишеню.

– Треба ж, який збіг. Ви щойно брали квиток? – спитав він, уважніше розглядаючи Бориса. Адже всю дорогу їхати разом.

– Так.

– Я повинен був їхати через два дні, але дружина зателефонувала, донька заслабла. Сказала, що переживає, плаче. Довелося зупиняти відрядження і повертатися.

У цей момент у кишені піджака чоловіка задзвонив телефон.

Чоловік дістав його й відповів. Борис відвернувся, показуючи своїм виглядом, що не прислухається.

– Привіт. Так, на вокзалі, вже й квиток взяв… Я теж сподівався… Я теж сумую. Не плач, я спробую вибратися до тебе… – він довго слухав, дивлячись перед собою. – Добре, я обов’язково зателефоную, якщо щось зміниться. Все, бувай, цілую.

Він звернув розмову і поклав телефон.

Настрій чоловіка явно погіршився. Він дивився перед собою, про щось думаючи. Борис теж мовчав.

– Тільки не вдавай, що не розумієш, – раптом сказав той. – Не засуджуй мене. Ти нічого не знаєш, – перейшов він раптом на «ти».

– Та я й не засуджую. Не моя це справа, – відповів Борис.

– Ось це правильно. За дочку що хочеш зроблю. А дружина… Закохався, як хлопчисько. З тобою такого не було? – чоловік повернувся до Бориса, чекаючи відповіді.

– Траплялося, як без цього. Але дружині не зраджував. Одружився, значить, повинен за сім’ю нести відповідальність. А якби вона загуляла? Як жити тоді? – чесно зізнався Борис. – То відрядження – прикриття?

– Розумієш. Раз на пів року приїжджаю сюди, душею відпочиваю.

Його погляд затуманився.

– І можу далі жити.

– А доньці скільки? – поцікавився Борис.

– Дванадцять. А ти сам куди їдеш? Діти відпочивали? Син на поріг вказав? – запитав чоловік.

– Син живе із сім’єю. Кличе мене постійно до себе. Для чого я їм? У них своє життя. Заважати не хочу.

– Це правильно, – кивнув супутник.

– Дружини не стало три роки тому. Одружився на зло, щоб забути своє кохання. А не стало її, то хотів за нею піти, нудно стало одному. А може, любив, просто не знав. Адже кохання різне буває. Нічого – живу. Якщо не згадувати, то не так вже важко, – поділився Борис.

– До родичів приїжджав? – запитав чоловік.

Так уже влаштована людина. Коли нам недобре, важка ситуація іншої людини допомагає перейти від своїх проблем.

І свої переживання не здаються таким важкими.

– Ні, але до найріднішої людини на світі приїжджав, – відповів Борис.

– Розкажи. Три години сидіти тут. Мене Олег звуть. — Чоловік простягнув руку.

– Борис.

Чоловіки обмінялися рукостисканнями.

– Слухай, мені Олена курочку смажену з собою поклала, пироги. Готує добре. Може, по пінне збігати? – запропонував Олег, як старому другові.

– Не люблю я. І їсти не хочу. Хочеш, їж, – порадив Борис.

– І то правда. Розповідай, – Олег зручніше влаштувався на лавці, склав ногу на ногу, обхопив коліно руками.

– Та що казати? – почав Борис. – У школі любив одну дівчинку. Дуже любив. А вона мене не помічала. Так і не наважився зізнатися у своєму коханні. Пішов служити. Так ревнував…

А вона вийшла заміж, поки я служив. Потім тільки довідався, коли повернувся.

В неї вже дочка народилася. За мого друга вийшла. Я її любив, а він одружився.

Зустрівся з ним, хотів поговорити. А він спитав, чи не я батько її дитини? Дуже ми посварилися…

– Справді, твоя дитина? – запитав нетерпляче Олег.

– Сказав же ж, не було в мене з нею нічого, навіть не цілувалися. Я здалеку любив її, – Борис строго глянув на Олега. – Довго переживав. Не міг бачити їх разом. Сам за кілометр обходив їхній будинок. Думав, одружуся, заспокоюся. Та яке там…

Валентина виявилася хорошою дружиною та хазяйкою.

Знала, що не люблю її, а старалася, все для мене робила. Не заслуговував я її кохання. Мати дуже любила її. Але серцю не накажеш. Не міг забути Галю. Хотів навіть до іншого міста переїжджати, щоб не бачити її.

Але вони самі поїхали. Стало трохи легше. Валентина народила мені сина. Як я пишався! Але сім’єю ми так і не стали. Все мріяв про Галю. А коли Валентина не стало три роки тому, думав сам за нею вирушу. Без неї, виявляється, життя не має сенсу.

Син на той час теж одружився і перебрався з сім’єю в інше місто. Залишив мені ноутбук, щоб спілкуватися по відео. Навчив користуватися.

Я здібним виявився, став сайти дивитися, в соцмережах сидіти, шукати друзів.

Якось знайшов її…

Написав, чекав, але вона не відповіла. Вирішив, що забула мене, щаслива із чоловіком.

Раптом отримав від неї повідомлення коротеньке, що пам’ятає, рада.

Рік ми листувалися. Якось я зізнався, що любив її ще у школі.

Вона спитала, чому мовчав, раніше не сказав?

Виявилось, я їй теж подобався.

Ось так… Стільки часу загубили, життя стороною пройшло. Хоча гріх скаржитися на Валентину.

А Галя розійшлася з чоловіком давно. Одна була весь цей час.

Запропонувала спілкуватися по відеозвʼязку.

Ми могли розмовляти годинами. От тільки до неї переїхав онук жити. Мовляв, йому ближче до університету від її квартири.

Але мені здається, що дочка щось запідозрила і злякалася, що ми зійдемося.

При онуку вона соромилася по відео розмовляти. Ми стали рідше спілкуватися.

І тоді я запропонувати приїхати в гості на кілька днів.

Жити не міг вже без нашого щоденного спілкування. Вона погодилася. Взяв я квиток і поїхав. Як молодий, всю дорогу хвилювався і переживав, як зустрінемося.

А вийшло все добре. Обійнялися, як старі друзі. Пів ночі проговорили на кухні. Я так і не заснув тоді.

Все не вірив, що ми нарешті зустрілися. І нічого мені не треба від неї, аби бачити її, бути поряд, розмовляти.

Три дні минуло як одна хвилина. А на четвертий онук заслаб, не пішов на заняття. Галя побігла в аптеку і в магазин.

А онук її підійшов до мене і сказав, що бачить хто я є, що я приїхав сюди не просто так.

Але квартира мені не світить, бо вона давно записана на нього. Він тут господар.

Я намагався довести, що мені не потрібна його квартира, у мене самого є.

У це місто не планую на старість років переїжджати. А він не повірив, почав випроваджувати мене за двері.

Ох і розізлився я! Мені не себе, а Галю стало шкода. Прикро за нас двох.

Зібрав я речі, слава Богу небагато взяв із собою, і пішов. А тепер думаю, що дарма.

Досі думаю, що треба було не їхати без неї, треба було дочекатися, поговорити…

– Так, прямо «Санта-Барбара», – зауважив Олег і похитав головою. – Що робити думаєш?

– Не знаю. Напишу, поясню все, знову переписуватимемося…

– Мені здається, що внук запереживав, що ти поряд будеш, завадиш його планам. Не хочеться думати про погане, але думаю, у твоєї Галі можуть бути негаразди якісь, – сказав Олег.

– Ось і я думаю про те саме. Давно вже повернулася додому, а мене нема. Що їй онук наговорив?

А ти свою родину бережи. Без неї недобре. Тим більше, донька слаба. Один одного підтримувати треба. Ти потрібний дружині. А Олена твоя…

Це поки ти «у відрядження» до неї їздиш, вона показує себе з кращого боку, а як назовсім приїдеш, і аліменти платити доньці будеш, так зміниться, іншою стане.

Борис показав рукою на табло біля сусідньої платформи.

– Ось-ось наш поїзд буде.

– Так, заслухався я тебе. Таке кохання…

Невідомо звідки узялася купа пасажирів і кинулася до поїзда, що підходив до платформи.

– Іди, я посиджу один трохи, – сказав Борис, приклавши руку до серця.

– Тобі недобре? – Олег неспокійно зазирнув йому у вічі.

– Ні-ні. Йди. Я зараз. Наздожену тебе.

Олег пішов, а Борис замислився. Може повернутися, поки не пізно? Та ні. Нічого не станеться. Рідний онук все-таки…

Борис підвівся з лавки, підхопив сумку і пішов до поїзда. Він ішов вздовж перону, відраховуючи вагони, як раптом почув чийсь голос за спиною:

– Борис! Борисе!

Борис різко озирнувся і очам своїм не повірив.

По платформі швидко йшла Галя, несучи велику сумку.

Краї розстебнутого плаща майоріли з боків, як крила.

Вона не зводила з нього очей, не дивилася під ноги.

– Зашпортається ж, – подумав Борис і кинувся їй назустріч.

– Ти прямо з магазину прибігла? – запитав він і забрав у неї важку ношу.

– Стривай… Дай віддихатися…

– Ти чому так пішов? Навіть записки не залишив, – спитала вона нарешті.

– Та зажився в тебе вже. Пора і йти, – Борис відвів очі в бік.

– Онук тобі щось наговорив? Він ревнував, а ти повірив?

– Галю, так краще буде.

– Кому?

– Усім. Мені не треба було приїжджати.

– Ти не радий мені? – тихо спитала Галя. – Даремно я приїхала…
Щось у голосі Галини змусило його уважніше подивитися на неї. Борис перевів погляд на сумку у своїй руці, здогадавшись про мету її приїзду на вокзал.

– Ти приїхала, щоб не провести мене, а поїхати зі мною? – розгублено спитав Борис.

– Я не можу знову втратити тебе. Так, я вирішила поїхати з тобою. Не заперечуєш?

– Ти не жартуєш? А квиток? Що я говорю… Ходімо, спробуємо домовитися.

Вони удвох, тримаючись за руки, пішли вздовж перону.

– Дівчино, допоможіть! До мене приїхала любов всього мого життя! Придумайте щось. Так вийшло, що вона запізнилася і вже не встигне сходити по квиток. Я віддячу, – Борис дістав з кишені останні гроші і простягнув провідниці.

Дві пари очей, які багато чого побачили в житті, у німому розпачі дивилися на неї.

Провідниця сповільнилася, а потім махнула рукою на двері вагона.

– Заходьте, я щось придумаю…

Вони навіть не намагалися приховати свою радість.

Допомагаючи один одному, зайшли у вагон.

Життя вже прожите, але попереду ще залишилося трохи часу поділити на двох несподіване пізнє щастя…

КІНЕЦЬ.