– Іван, ти чув, скільки зараз будинок матері коштує? – Запитала Олена брата по телефону.

– Чув, сам хотів тобі дзвонити! Що робити будемо?

– Не знаю, але треба було б її переконати!

– Ага, як же! Вона сто разів казала, що народилася у цьому домі, і останній свій день в ньому проведе!

– Ну, треба щось вигадати…

Марина Віталіївна жила у селі у власному будинку, але буквально півроку тому ціни на нерухомість у їхньому районі сильно зросли. Тоді діти й почали шукати варіанти. Обходжувати маму всіляко почали, дзвонили майже щотижня, у гості приїжджали, гостинці привозили.

– Давай продамо будинок, купимо тобі квартирку до нас ближче. Будеш онуків частіше бачити! – Пропонував син Іван. – А ще краще ми тебе до себе заберемо!

Ідея Марині начебто сподобалася. Тяжко їй вже одній справлятися в селі. Зрозуміло, що життя в місті незвичне, зате дітки рідні та кохані поруч. Так вони їй усе гарно розписали, що вона вже майже згодилася.

Проблема полягала лише в тому, що дітей в Марина аж троє. Старший – Іван, середній – Михайло, а ще дочка молодша – Оленка. Усі вже сімейні, з дітьми. Тільки Михайла вирішили взагалі до відома не ставити. Він багато років тому поїхав на заробітки, там і влаштувався. Навіть у гості не приїжджав. Ніколи все.

Брат і сестра довго визначалися, як будуть дім ділити, ніби забули, що й мамі житло купити треба. Кожен хотів шматочок відтяпати. Не дивно, завжди з’являються складнощі, коли до поділу майна доходить.

– Мамо, а навіщо тобі взагалі квартира? Живи з нами! – Запропонувала донька, розраховуючи, що її частка виросте як на дріжджах.

– Чого це до тебе? Краще до нас із Галиною переїжджай! – запропонував Іван, щоправда, із дружиною ще не порадився.

Син давно мріяв дачу добудувати. Саме зайві гроші не завадять.

І тільки Михайло ні слухом, ні духом, що мати збирається будинок продати. Рідко він із родичами спілкувався. Посварилися вони, коли ще батько живий був.

Загалом, кілька місяців шукали покупця на будинок і ділянку, потім ще тяганина з папірцями зайняла якийсь час, але будинок таки продали. Гроші поділили. Нові господарі дали два тижні, щоб переїхати та вивезти свої речі.

Марина вирішила, що краще із донькою поживе. У неї син зовсім маленький, два роки. Допомогти треба з ним.

Зібрала вона речі, сидить чекає, коли зять приїде за нею своєю машиною, щоб відвезти до себе додому, як раптом дочка дзвонить.

– Мамо, ми не можемо забрати тебе до себе, вибач! Сашко занедужав, зараз ніяк! Тут і так, казна що робиться. Я з Іваном домовилася. Він завтра по тебе приїде!

– Завтра? – ображено запитала Марина. – То я ж вже на валізах сиджу! Що мені тут добу сидіти?

– Мамо, ну, увійди в становище! Будь ласка! Хто ж знав, що так вийде!

Нема що робити. Розв’язала Марина пару вузликів, дістала постільне. Речі деякі витягла, щоб переодягнутися. Повечеряла чим знайшла і спати лягла.

Щойно розвиднілося, а вона вже на ногах. Сидить на ґанку, сина чекає. Ранок, обід, на вечір справа йде, а немає його. Зателефонувала мама, розпереживалася.

– Іване, синку, ти де? Я на тебе чекаю!

– В сенсі чекаєш? Я ж Олені сказав, що тільки післязавтра приїду!

– То завтра ж треба дім звільнити, забув?

– Ну, побудь день у когось із сусідів! – запропонував Іван, наче це в нормі.

– Як же так?

– Мамо, потім наберу! Я на роботі!

Сіла Марина на ганок і знову зажурилася. Як гроші забирати, так усі тут, а як за мамою приїхати, то ніяк не виходе. Прикро їй стало.

Повз сусідку проходила Зіна. Марина їй поскаржилася на долю. Та, звісно, пошкодувала, але пожити не покликала, родичі теж приїхали, всі кути зайняті. Допомогти ніяк.

Сидить Марина на ґанку, думає. Намагається всі варіанти продумати. Аж раптом взагалі ніхто за нею не приїде? Що тоді робити? Такий варіант їй зовсім не сподобався, але в житті всяке буває.

Щоправда, раніше діти ніколи так до неї не ставилися. Це скоріше нонсенс!

Ближче до вечора, Марина у хату зайшла, холодно стало. Взяла книжку почитати, щоб час скоротати, як раптом у двері хтось постукав.

“Іван приїхав!” – Подумала мама і побігла відкривати, але на порозі стояв середній син Михайло.

– О, привіт, синку!

– Збирайся, мамо, я за тобою!

– Як так? Іван же має приїхати.

– Я з ним говорив вчора говорив. Галя його влаштувала сварку, мовляв, не хочу з мамою твоєю жити. Загалом, збирайся, поїхали!

– Але як же так? Ти звідки взагалі довідався? Коли приїхав?

– Як почув, так одразу квиток купив і приїхав. Мені донька тітки Зіни у соцмережі написала, що тебе будинок вмовили продати. Я тобі дзвонив, але номер не відповідає!

– Так я ж нещодавно сім картку нову купила. Точніше Іван привіз. Він казав, що тобі відправив номер.

– Забув, мабуть! Збирайся, у нас поїзд вранці. На вокзал треба їхати!

– Як же так? Ти ж там із дружиною живеш! Та й я Івану з Оленою обіцяла приїхати.

– Мамо, не хочуть вони тебе забирати, їм тільки гроші за будинок треба було!

– Не може бути! Не вірю ! Та й як ми в тебе всі помістимося?

– Нічого, в тісноті та не в образі! Поїхали!

Марина подумала-подумала та вирішила, чому і ні? У сина в гостях жодного разу не була. А там дивишся, Іван чи Олена передумає. До себе забере. Не те, щоб вона з Михайлом жити не хотіла, просто давно вони так не бачилися, наче чужими стали. Та й житлові умови у нього не дають ще й маму до себе забрати.

Не знала Марина, що з їхньої останньої розмови рік тому багато чого в його житті змінилося. Встиг син будинок купити, дружина вагітна, скоро народить, будинок повна чаша.

Михайло і сам не планував нічого такого, але як почув, так одразу братові та сестрі зателефонував. Такого від них наслухався, що й на голову не вдягнеш. Вирішив, що все одно матері з ними життя не буде.

І ось приїхали вони, до будинку Михайла. На вокзалі їх машина зустріла, друг його постарався. Відвіз їх додому, а там дружина його обід наготувала, та так смачно, що хотілося їсти та їсти, тільки все не влізло.

Марина все думала, що погостює вона у сина тиждень чи навіть місяць, а потім у рідні краї поїде. Все гостею себе почувала, хоч і подобалося їй. Тільки минуло два тижні, а ні Олена, ні Іван так і не подзвонили матері. Переживати вона почала.

Якось до неї підійшла дружина Михайла, щоб поговорити.

– Ви чого сумуєте вже другий день, майже не їсте?

– Та ні, люба, тобі здалося. Все добре!

– Погано, я ж бачу. Ви все чекаєте? Хіба вам тут погано?

– Я заважати не хочу!

– Так ви й не заважаєте! Чи ви думаєте, що краще жити з тими, хто вас навіть забрати не хотів?

– Та не може бути. Ось, скоро Оленка забере до себе!

– Не заберуть! Я чула розмову Михайла з сестрою та братом. Не хочуть вони вас забирати! Він просто засмучувати вас не хоче, тому й не зізнається.

– Та що ти таке кажеш? Не може бути! – сумно сказала свекруха.

– А ви не сумуйте! Зате ми вам раді!

– А ви тоді чого ради? Якщо їм я не потрібна, то вам і поготів!

– Знаєте, моєї мами п’ять років тому не стало, онука чи онучку так і не дочекалася. Я все переживала, що у нашої дитини взагалі бабусі не буде, а тут сама доля вас послала. Не сумуйте, залишайтесь у нас, живіть, ми тільки будемо раді! Хочете, в кімнаті вашій ремонт зробимо, як вам подобається? Хочете садити в саду щось, якщо вам подобається? А хочете просто цілими днями телевізор дивіться та відпочивайте! Тільки не їдьте!

У родині Михайла нетямущим вважали. Занадто задиристий і гонористий. Вічно встряє в неприємності, а он дружину собі яку розумницю знайшов, життя своє облаштував.

Подумала Марина та вирішила, чому ні? Тут їй хоч би раді. Погодилася вона залишитися, навіть повеселішала трохи. Щоправда, все чекала, коли Олена чи Іван подзвонить, хоча б запитає, як вона тут, як доїхала, але за рік так ніхто й не подзвонив, а потім вона й чекати перестала.

КІНЕЦЬ.