– Хазяйка! – листоноша зупинилася біля невеликого будинку. – Вам лист! На поклик вийшла молода жінка. – Давайте, – сказала вона. – Де розписатися? – А ось тут, – працівниця поштового відділення тицьнула пальцем у бланк і водночас простягла господині конверт. Та, поставивши підпис, відкрила конверт, прочитала лист, одразу змінилася на обличчі. – Що з вами? – запереживала листоноша. – Може, швидку? Господиня секунду зволікала і замість відповіді простягла отриманий лист: – Ось подивіться. Листоноша глянула на лист, прочитала його і застигла від прочитаного

– Хазяйка! – листоноша зупинилася біля невеликого будинку. – Вам лист!

На поклик вийшла молода жінка.

– Давайте, – сказала вона. – Де розписатися?

– А ось тут, – працівниця поштового відділення тицьнула пальцем у бланк і водночас простягла господині конверт.

Та, поставивши підпис, відкрила конверт, прочитала лист, одразу змінилася на обличчі, і ледве встигла схопитися за паркан, щоб втриматися на ногах.

– Що з вами? – запереживала листоноша. – Може, швидку?

Жінка зробила негативний жест рукою. І раптом тихо попросила:

– Просто зайдіть на хвилинку, посидьте зі мною …

Вони пройшли у двір, розташувалися у затишній альтанці.

– Щось сталося? – запитала гостя.

Господиня секунду зволікала і замість відповіді простягла отриманий лист:

– Ось подивіться.

Там було лише декілька слів: «Я ніколи тобі не пробачу! Життя поквитається з тобою».

– Нічого собі, – пробурмотіла листоноша. – Хто це вас так?

– Хочете чаю? – не відповівши на запитання, спитала господиня. – Я вам все розповім. Якщо, звісно, у вас є час.

– Це була остання доставка, – гостя зрозуміла, що жінці треба виговоритись. – Я із задоволенням посиджу з вами. Мене, до речі, Ольгою звуть.

– А я – Ірина. Зачекайте трохи. Зараз я все принесу.

– Я допоможу, – і Ольга пішла за Іриною до будинку…

– Навіть не знаю, з чого почати…, – Ірина задумливо дивилася кудись у далечінь.

– Почніть із головного…

– Якби знати, де воно – це головне… Почну спочатку… До десяти років я була єдиною дитиною у сім’ї. Батьки любили мене безмежно. І раптом, мама завагітніла. Одразу все змінилося. Тепер всі гасали не зі мною, а з мамою. Я тоді не розуміла, чому це так. А все дуже просто: мамі було за сорок. Спеціалісти відмовляли народжувати, але вона не послухалася.

Коли з’ясувалося, що в неї буде хлопчик, про мене, так мені тоді здавалося, всі геть забули. Батько був на сьомому небі від щастя. Він чекав на сина! А мені було дуже погано. Здавалося, що батьки мене більше не люблять, і я їм не потрібна.

Тому я з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до дідуся з бабусею. Сюди, в наше село. Відколи я пішла до школи, батьки відвозили мене ось у цей будинок аж на три місяці. Щороку.

Бабуся з дідусем любили мене, ніколи не сварили. Тут я завжди почувала себе щасливою.

Того року, коли народився мій брат Віктор, тато як завжди привіз мене сюди, до своїх батьків.

Упродовж трьох місяців я вмовляла бабусю з дідусем, щоб вони залишили мене в себе. Плакала, казала, що не хочу повертатись додому.

Бабуся поговорила з татом, і той переконав маму залишити мене тут на рік. Сказав, що їй буде набагато простіше впоратися з однією дитиною.

Планували на рік. А залишили, так вийшло, назавжди.

Перші роки все було чудово. Я ходила до школи. Бабуся та дідусь допомагали робити уроки, ходили на батьківські збори. Все їхнє життя крутилося навколо мене. Бабуся казала, що завдяки мені вона навіть помолодшала.

Після школи я вступила до місцевого педагогічного інституту. Думка про те, щоб повернутися додому мені навіть на думку не спала.

Від батьків я відвикла: все наше спілкування за ці роки звелося до телефонних розмов. Причому власного телефону ми не мали: доводилося їздити на пошту. А які там розмови?

Мама сюди ніколи не приїхала. Тато приїжджав кілька разів на тиждень і все. Брата я майже не знала. Просто знала, що він є. Мабуть, тому додому я і не прагнула повертатися. Бабуся та дідусь, по суті, замінили мені сім’ю.

А потім дідусь тяжко занедужав. П’ять років лежав. Я допомагала бабусі його доглядати. Взяла на себе більшу частину домашніх турбот. Батьки знову жодного разу не приїхали. Тільки ахали телефоном.

Відхід дідуся бабуся пережила дуже тяжко. Вони ж п’ятдесят років разом прожили.

– Не можу я без нього, онучко, – постійно твердила вона, – скоро одна ти залишишся.

І правда. Незабаром бабуся занедужала і теж лягла. Щоправда пролежала лише півтора роки. Турботи про неї повністю лягли на мене.

Так я жила: робота, зошити, догляд за бабусею. Коли йшла до школи, залишала її з доглядальницею. Платила зі своєї вчительської зарплати.

Важкий був час. Але найгірше було те, що я розуміла: скоро бабусі не стане і я залишуся зовсім одна.

За день до відходу бабуся сказала, що будинок, де ми жили, вона заповідала мені. І додала:

– Якщо проситимуть віддати частину чи продати – не поступайся. Хочу, щоби тут жила ти, твої дітки. Ми з дідусем так сподівалися їх дочекатися…

Вона пішла тихо, уві сні. Мій батько приїхав допомогти з організацією. Мати так і не з’явилася. На той момент я її не бачила майже п’ятнадцять років!

– Неймовірно! – Вигукнула Ольга. – Як таке може бути?

– Я теж не розуміла. Запитала у батька. Він нічого не відповів. Відвів очі убік.

Тільки це ще не кінець історії, а саме її початок.

Через півроку батько приїхав вступати у спадок. І поїхав ні з чим. Будинок став моїм.

Ось тут мама про мене згадала. Просила, щоб я розділила спадок із братом. Адже там не тільки будинок був, а й рахунок у банку. Виявляється, дідусь із бабусею зібрали вельми значну суму.

Мати дзвонила, сварилася, казала, що в мене совісті немає, що я привласнила бабусине майно.

Я слухала і не вірила своїм вухам. Виходило, що люди, які тут не з’являлися, за старенькими не доглядали, вважають, що я перед ними в чомусь винна.

І я, пам’ятаючи настанови бабусі, вперлася:

– Нічого не дам і крапка.

Мама сказала, що подасть на мене до суду, оскаржуватиме заповіт. Це мене остаточно засмутило. Тепер я була готова боротися усіма можливими способами.

Але позову не було. Несподівано не стало батька. Про те, що це сталося, я дізналася із запізненням на тиждень. На прощання я не встигла.

Мати викликала мене на переговори. Те, що вона говорила у слухавку, навіть повторювати не хочеться. Але я дізналася головне: вона мені – не рідна мати.

Виявляється, тато одружився, маючи дитину на руках. І наполіг, щоб мама мене вдочерила. Ось так.

Після тієї телефонної розмови минуло понад п’ять років. Спочатку вона мені дзвонила, навіть писала. Закликала до совісті: мовляв, Вітя – твій брат, ти маєш з ним поділитися, він тільки жити починає.

Але я не поступаюсь. І поступатися не збираюся. Вона просила, щоб я йому там щось виплатила. Але я не розумію: з якого дива? Я цього хлопця навіть не знаю. Він для мене – номінальний брат… На папері.

Ну, а тепер це, – Ірина взяла до рук листа. – Не знаю хто це написав. Можливо, вона. А може, братик. Підпису нема. Радості мало, звісно. Я навіть запереживала в першу мить. А тепер думаю: ну і що?

– Ой, не знаю, – Ольга похитала головою. – Все одно неприємно. Важко жити, коли знаєш, що хтось тебе так недолюблює.

– А що я можу з цим поробити? Сама я образи не відчуваю. Мені навіть трохи шкода цих людей. Тільки нічого вони від мене не отримають. Це мій будинок. Я тут виросла, подорослішала, за близькими людьми доглядала, в останній шлях їх проводила. До чого тут якийсь Вітя, котрий жодного разу не бачив дідуся з бабусею і жодного разу тут не був? Ні, я думаю, що роблю правильно. Тим більше, бабуся мене попереджала… Не можу її не послухатися. І не хочу…

Несподівано в будинку заплакала дитина.

– Ой, вибачте, – схопилася Ірина. – Донька прокинулася… Ви… Дякую, що вислухали. Мені навіть стало легше… Заходьте до нас ще… Почаюємо…

– Дякую, зайду, – озвалася Ольга і попрямувала до хвіртки. Просто перед нею озирнулася.

Ірина вийшла з дому, несучи на руках дівчинку місяців дев’яти:

– Хто це у нас прокинувся? Зіночка прокинулася. Зараз їстимемо…

«Зіночка, – подумала Ольга, – рідкісне нині ім’я. Напевно на честь бабусі».

КІНЕЦЬ.