Ми приїхали до свекрів, щоб допомогти на вихідних їм урожай з городу зібрати. Ми щороку так робимо, чоловік мій наполягає, що це його синівський обов’язок – допомагати батькам.

Я не в захваті від цих поїздок зовсім, бо напрацюємося так, що в понеділок на роботу важко вийти, а за свою працю ми не отримуємо нічого, крім скромного набору домашніх продуктів.

– У твоїх батьків ще й донька є, – кажу. – От нехай твоя сестра і допомагає мамі з татом.

Чоловікові моєму таке зауваження не сподобалося, він за свою сестру завжди горою стоїть.

– До чого тут Люба? – каже він. – У неї діти малі, клопотів і так купа.

– Малі діти? – перепитала я.

У зовиці двоє дітей, старшому сину 13 років, молодшій донечці 7. Де мій чоловік бачить малих дітей? Та й до чого тут це? Ми до свекрів їхали з немовлям на руках. Це зараз наш син уже студент, але коли він був справді маленьким, ми брали його з собою і їхали в село.

А для зовиці це, виявляється, проблема! Звичайно, простіше все на нас спихнути.

Та цього разу Люба мене здивувала, бо приїхала в суботу з самого ранку, разом з чоловіком і дітьми.

На город картоплю копати з нами вона не йшла, але хоч їсти приготувала для нас усіх, вже яка допомога.

В неділю я випадково підслухала розмову зовиці з свекрухою, і зрозуміла, чому Люба так люб’язно цього разу погодилася допомагати.

Зовиця просила у матері гроші, йшлося про доволі велику суму в 20 тисяч гривень. І свекруха витягла зі свого сховку гроші, і дала необхідну суму доньці.

Мені було прикро, бо скільки років ми допомагаємо, нам ніхто і 100 гривень не дав, а тут аж 20 тисяч! До того ж, я чула, як свекруха пообіцяла, що коли не вистачить, вона ще грошенят підкине.

В мене вже настрій зовсім зіпсувався, і ми стали додому збиратися. Свекруха, як завжди, вручила нам сумку з картоплею і помідорами.

І тут мені спонтанно прийшла в голову ідея, я вирішила перевірити свекруху.

– Мамо, – кажу. – Можете нам дати чи позичити 2 тисячі гривень, дуже потрібно зараз.

Свекруха, яка явно не чекала на це, знітилася, спочатку стала відпиратися, що у неї немає грошей, а потім стала нас картати, що ми маємо щодо неї корисні цілі, і хочемо, щоб вона нам за допомогу платила.

Вона розізлилася, мій чоловік теж, всю дорогу додому навіть не говорив зі мною.

– Навіщо тобі ці гроші? От що ти таке ляпнула? Що тепер мама про нас подумає.

Я йому розповіла про те, що бачила і чула, але він не повірив.

– Сестрі твоїй мама 20 тисяч просто так дає, а тобі 2 шкодує! – кажу. – Мені не грошей треба було, я перевірити хотіла, чи одноково ваша мама до вас ставиться, і зрозуміла, що далеко не однаково.

Виходить так, що працюємо ми, а гроші бере зовиця?

Мені настільки прикро, що я навіть не хочу більше в село їхати.

А чоловік на мене злий, каже, що я не в свою справу втрутилася.

А я вважаю, що в свою. Якби я 20 років не їздила в село щовихідних, і не працювала б там як кінь, то так.

Але я працюю, ніколи в допомозі не відмовляю, на відміну від зовиці, а свекруха тим часом робить таку велику різницю між дітьми.

Ну хіба я не права?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.