— Гнате, ти мій син, ти повинен мені допомогти, — сказав Ігор.

«Раптом вдасться умовити допомогти мені безкоштовно, — думав Ігор. – Чому ні? В житті всяке буває. Ну, а якщо безкоштовно не вийде, то запропоную винагороду».

Гнат незадоволено скривився.

— Я нікому нічого не зобов’язаний, — спокійно відповів Гнат. – Ось ще чого!

«Так, — подумав Ігор. — Важко умовити на безкоштовну допомогу. Але спробувати варто».

— Синку, я опинився у дуже непростому становищі. І твоя допомога мені просто потрібна.

— Тату, — відповів Гнат, — якщо щиро, то не до тебе. Справ вище за дах.

– Синку! — вигукнув Ігор. – Ну, я прошу! Адже я ніколи і ні про що тебе не просив.

— А крім мене нема кому? — ліниво спитав Гнат. — Може, когось іншого попросиш?

— Та нема нікого, крім тебе. Ні. Один ти в мене залишився, до кого можу звернутись. За допомогою! У скрутний момент життя. Ти моя остання надія. Ти рятівне коло, яке тільки й може не дозволити мені піти на дно.

– Я? — поблажливо посміхнувшись, здивувався Гнат. — Надія та коло?

– Ти!

Гнат важко зітхнув і знову невдоволено скривився.

«Якщо я справді його єдина надія, — думав він, — тож на цьому можна непогано заробити. Правильно? Правильно».

— Ну, не знаю, — невпевнено промовив Гнат.

— Синку, — благав Ігор.

— А чи впораюся?

– Ти впораєшся. Я тобі не сумніваюся.

«Ну, якщо ти, батьку, не сумніваєшся,— подумав Гнат,— отже, і я не помилився. Дуже дорого обійдеться тобі моя допомога, тату!»

— Що робити треба? — спитав він.

— Умов маму не виганяти мене з дому, — відповів Ігор. — Лише ти можеш це зробити. Вона тебе любить більше за життя. Душі в тобі не чує. Готова виконати будь-яку твою примху. Прощає тобі все. Тебе вона послухає.

«Звичайно послухає, тату, — радісно подумав Гнат. — Ще б їй мене не послухати. Я її єдиний та улюблений син. Тільки її ця сліпа до мене любов материнська тобі в копієчку влетить. Розумієш ти це чи ні, тату?!

Гнат подивився на батька великими здивованими очима, багатозначно покрутив головою і постукав пальцем по лобі.

“Починаємо торгуватися?” — подумав Гнат.

– Ні, – трагічним пошепки сказав він.

– А що?! — обурено вигукнув Ігор.

– Та нічого! — у тон йому відповів Гнат.

— Чому одразу ні?

– Тому що!

— Адже ти бачиш, як мені важко. Мені нема до кого більше йти. Потрібна твоя допомога!

– Ні, тату! – відповів Гнат. – Ні, ні і ще раз ні. І не вмовляй. Я тебе, звичайно, люблю, і таке інше, але …. Ні.

– Але, сину!

– Ні. І давай припинимо цю безглузду розмову.

– Синку!

— І нема чого на мене так жалібно дивитися. Сказав ні, значить ні. Розмова завершена.

— Чому ти такий жорстокий зі мною, Гнате?

– Чому? — здивовано вигукнув Гнат. — І ти ще питаєш? Мама застала тебе з іншою. Ти привів її до нашої оселі! Май мужність відповісти за свої вчинки. Ти вже не маленький.

— Але я…

— Це, по-перше, — вів далі Гнат. – По-друге. Якщо ти підеш, я займу твій кабінет.

— Це підло, сину. Користуватися моментом і отримувати зиск із страждань ближнього твого. Коли двадцять п’ять років тому ти тільки народився, а я взяв тебе на руки такого маленького, безпорадного, беззахисного. Я не сумнівався, що коли ти станеш дорослим, ти будеш моїм найкращим другом та помічником. А ти? Виріс і користуєшся ситуацією, щоб кабінет мій відібрати.

— Та нічим я не користуюся, тату. Просто так складається ситуація. Я тут до чого? Адже не я тебе виганяю. А про твій кабінет я вже давно мріяв.

– Як?!

– Ось так! Мені тісно у моїй маленькій кімнаті. Зрозумій же ти нарешті. Я почуваюся в ній якимось переростком. 12 квадратних метрів! Кому сказати, не повірять. Як я досі живий, не зрозумію. Як я примудрявся тут вчитися? У такій тісноті гине будь-яка творча думка. Адже я цього року закінчую інститут, тату! Стаю інженером і приступаю до серйозної роботи. Про яку мою серйозну роботу інженером може йтися на такому малому просторі?

— Сину, я розумію, що наші житлові умови залишають бажати…

— І зовсім інша справа, тату, твій кабінет, — вів далі Гнат. – Світлий. Просторий. Вдвічі більший за мою кімнату. Вдвічі! Вікна на дві сторони. А вигляд який із вікон! А меблі які! Одні тільки шкіряні два крісла та диван чого варті! А стіл твій робочий? Диво, а не стіл. Величезний! Із червоного дерева. Я правильно розумію? Це ж саме на цьому столі мама і побачила тебе та…

– Припини! Зараз же! Той факт, що ти мій син, а я опинився у скрутному становищі, не дає тобі права…

— Ну добре, тату, добре. Вибач. Я ненавмисно. А кабінет твій все одно буде без тебе пустувати. Правильно?

— Може, я ще повернуся.

– Не сміши. Куди ти повернешся? З якого дива?

— З такого. Ми з мамою помиримось. І я повернуся додому.

– Нікуди ти не повернешся, тату. Давай дивитися правді у вічі. Повернеться він. Помиряться. Розмріявся, наївний. Мама такого не пробачить. І сьогодні ти йдеш із її квартири назавжди.

– Не говори так!

– Я кажу правду.

— Ти зараз робиш мені боляче, сину.

– Назавжди, тату! Назавжди. Змирись з цим. Прийми це як факт.

— А ти не боїшся, що на моєму місці буде інший? І ще невідомо яким він буде. Чи уживешся ти з ним? Не знаю. Я принаймні твій рідний батько! А він буде чужим!

— Жоден чужий тут не з’явиться, — впевнено відповів Гнат. — За це можеш не переживати.

– Впевнений?

– Впевнений. Мама двічі на ті самі граблі наступати не стане. Їй тебе за очі та за вуха вистачило. Наїлася за повною програмою, за двадцять сім років вашого шлюбу. Може, вона хоч би тепер у сорок п’ять років пожити по-людськи. Вона теж хоче бути щасливою, тату. І може! Ти про це не думав?

«Безкоштовно не вийшло, — подумав Ігор. – Шкода. Ну, робити нічого. За помилки доводиться платити. Навіть із власними дітьми. Цікаво, скільки він з мене здере?

– Скільки ти хочеш? — спитав Ігор.

«Оце вже серйозна розмова, — подумав Гнат. — А то «Допоможи». «Крім тебе нема кому». “Рятувальний круг”. Скільки ж мені взяти з тебе, тату? А?»

Гнат заплющив очі і замислився. Ігор став терпляче чекати.

Минуло вже хвилин із десять. Очі Гната були заплющені.

“Заснув він там, чи що?” – подумав Ігор і голосно кашлянув.

Гнат повільно розплющив очі і глянув на батька.

– Скільки? — тихо спитав Ігор.

— Ну-у, — розважливо протягнув Гнат. — Тільки тому, що ти мій батько, і я справді тобі багато в чому завдячую…

— Коли ти так кажеш, синку, мені здається, що хочеш забрати в мене все.

— Смішний ти, батьку. Хіба я не розумію, що не можна в людини забирати все. Тим більше у батька, який двадцять п’ять років тому…

— Коротше, синку.

— Щоб не попросити з тебе зайвого…

— Ще коротше.

— Щомісяця ти віддаватимеш мені половину своєї зарплати.

– Чверть.

– Половину.

— Добре, третина.

— Половину, тату, половину, — сказавши це, Гнат подивився на годинник. — І думай швидше. За годину мама приходить додому. Чи ти забув, що вона сказала тобі?

— Щоб до її повернення мене не було, — відповів Ігор.

– Ось. Не було. А ти торгуєшся. І з ким? З рідним сином. Тобі не соромно?

— На що я житиму?

— Тягнеш час, тату. Серйозно. У тебе ще не зібрані речі.

– Я згоден.

– Гроші вперед.

– Які гроші?

— За перший та останній місяці, тату. А як ти хотів? Раптом ти вирішиш втекти, не заплативши? Вийде, що я даремно намагався? Даремно маму переконував тебе не виганяти? Вона тебе залишить, а ти втечеш. Як тоді? От щоб цього уникнути, я і…

— Та зрозумів я, зрозумів, — сердито промовив Ігор. – Синку! Послав же Бог.

Він дістав із гаманця гроші і почав їх перераховувати. У цей момент у його голові постало питання.

— А що означає останній місяць, синку? — спитав Ігор.

— Ну, це означає, що коли ти вирішиш сам піти, то останній місяць для тебе буде безкоштовним.

– Безкоштовним? – перепитав Іггор.

— Бо ти зараз за нього заплатиш, — пояснив Гнат.

– А-а, – сказав Ігор, так нічого і не зрозумівши.

Закінчивши рахувати, він віддав гроші синові.

– Можеш не перераховувати, – сказав він.

— Та нічого, тату, — відповів Гнат. – Я перерахую. Мені не важко.

Гнат почав не поспішаючи перераховувати.

— Тільки попереджаю одразу, тату, — казав він, не припиняючи при цьому рахувати гроші, — затримок в оплаті не потерплю.

— Ображаєш, сину.

— Захочеш сам з’їхати, попереджайте за місяць. Зрозумів.

– Зрозумів.

– Іншого на твоє місце знайду.

– Якого ще іншого?

– Там буде видно.

— Ну, дякую тобі, синку.

– Будь ласка.

Ігор пішов до себе.

«Ех,— думав Гнат, дивлячись батькові слідом,— треба було забрати в нього й кабінет на додачу. Треба було. А вся моя доброта. Пожалів татуся».

Незабаром додому повернулася Лариса.

— А ти чому й досі тут? — спитала вона, знайшовши чоловіка в кабінеті. — Адже сказано було, збирай речі, і щоб до мого повернення твого духу в квартирі не було. Чого незрозуміло?

Ігор сидів у кріслі та дивився телевізор. Він ліниво повернув голову у бік дружини, позіхнув і зробив звук тихіше.

— Всі запитання до сина, — байдуже сказав він, знову глянув у телевізор і зробив гучніший звук.

“Негідник! – подумала Лариса. — Як він насмілився втягнути в це сина?! Мого єдиного, улюбленого сина. Невже він не розуміє, що вдаватися до таких методів нечесно?”

Лариса вийшла з кабінету чоловіка та пішла до кімнати сина.

— Тато нікуди не йде, — одразу сказав Гнат, як тільки Лариса увійшла до його кімнати.

– Але я…

– Не перебивай, мамо. Що за звичка? Я ж сказав, що тато залишається.

— Але ж він…

— Що він?

– Він зрадив мене!

— Навчися прощати, мамо.

— Таке не можна пробачити.

— Все можна пробачити.

– Ні, – сказала Лариса. — Цього я не можу пробачити. І сьогодні твій батько піде.

— Якщо він піде, мамо, піду і я разом із ним. Я його не залишу. І ти більше ніколи мене не побачиш.

— Але, синку…

— Вирішуй, мамо. Або ми з батьком обоє залишаємось. Або обидва йдемо.

До кімнати заглянув Sгор.

– Ну? — спитав він. – Як тут у вас справи?

— Все добре, тату, — відповів Гнат. — Ми з мамою про все домовились. Ти залишаєшся. Так, мамо?

— Так, — сумно відповіла Лариса.

— У такому разі, я їсти хочу, — сказав Ігор. — Що у нас на вечерю?

Лариса знизала плечима.

— Я нічого не приготувала, — відповіла вона.

— Ось тобі раз, — з досадою сказав Ігор.

— Пропоную сьогодні повечеряти не вдома, — запропонував Гнат. — Відзначимо наше примирення у якомусь шикарному місці. Ти як, мамо, згодна?

– Згодна, – тихо відповіла Лариса.

– А ти, тату?

— Навіть не знаю, — розгублено відповів Ігор. – А хто платить?

– Ти, звичайно, – відповів Гнат. – Хто ж ще? Як сторона, що провинилася.

За годину вони вже сиділи за столиком ресторану. А за дві години Лариса, непомітно втікши з ресторану, одна повернулася додому і одразу почала збирати речі чоловіка та сина.

«Ось і виросли мої діти, — думала вона, акуратно вкладаючи речі у валізи, — і виросли обидва одразу. І настав час мені з ними розлучатися. Добре, що вони мають де жити. За місцем реєстрації. У своєї мами та бабусі. У просторій двохкімнатній квартирі».

А Гнатові та Ігорові було так весело, так весело, що вони не одразу помітили відсутність Лариси в ресторані. Лише за годину після її зникнення і звернули на це увагу. І одразу їй зателефонували. Лариса сказала, що вже давно вдома і чекає на них.

Коли батько і син повернулися додому, валізи їх уже зібрали, і Лариса виставляла їх за двері.

— Як це розуміти, Ларисо? — спитав Ігор. — Адже ми про все домовилися. Ти пробачила мені.

– Мама! — вигукнув Гнат. — Ти, певно, не зрозуміла. Я тата не кину.

— Що не кажи, Ігоре, а ми виховали гарного сина, — сказала Лариса. — Не кидає тебе у скрутний момент. Тепер я за вас обох спокійна. Допомагатимете один одному і доглядатимете один за одним. Так?

— Де допомагати, Ларисо? – не зрозумів Ігор.

— У твоєї мами, Ігоре. За місцем реєстрації тебе та сина твого, Гната. Невже забув?

— Я не хочу до бабусі, —  сказав Гнат. — І з татом не хочу жити. Де ж там жити? У бабусі лише дві кімнати. Одна – 11, інша – 10 метрів. У великій живе вона.

— А ви з татом будете в маленькій.

– Я не хочу в маленькій. Тим більше вдвох із татом.

— Ти ж казав, що без тата не можеш? – здивувалася Лариса.

– Чому не можу? Дуже можу. Я зараз подумав і вирішив, що дуже легко і просто без нього обійдуся. Тим більше, мама, те, що зробив тато, не прощають. Ну його. Нехай один їде. А я краще з тобою залишусь.

— Ні, синку, — відповіла Лариса. — Батькові зараз важко. Ти йому потрібний.

— Та не потрібний він мені! – закричав Ігор.

– Ось! — закричав Гнат. — Ти чуєш, мамо? Не потрібний я йому!

— Лариао, у мене така пропозиція, — поспішив сказати Ігор. — Давай зараз Гнат до бабусі одного відправимо. А я з тобою залишусь. А що? Ми вдвох, без нього, знаєш, як добре заживемо! Як раніше. Коли його ще ми не мали. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гарні були часи.

— Отже, відправляємо Гната до бабусі? — радісно закричав Ігор.

– Навіть не знаю. У Гната спитати треба, — відповіла Лариса.

Вона подивилася на сина.

— Ти поїдеш сам до бабусі? – запитала Лариса.

– Ні! — закричав Гнат. – Не поїду. Із принципу не поїду.

— Ось бачиш, — сказала Лариса. — Він сам не поїде. Ви їдете разом.

Вона зачинила двері.

— Гроші поверни, рятівне коло, — сказав Ігор.

– Які гроші?

— За перший та останній місяці, ось які!

— Обійдешся, — відповів Гнат. — Треба було заздалегідь попереджати, що не житимеш тут.

— Коли заздалегідь?

– За місяць, – відповів Гнат.

КІНЕЦЬ.