Хочу розповісти про свою непросту життєву історію. Ні, на відміну від багатьох людей, я скаржитися не буду, адже все добре у мене зараз, просто пустка на душі буває, бо я не кохаю свого чоловіка.

Почну з того, що від дня мого весілля минуло вже 13 років.

Я завжди дивилася на наш з Андрієм шлюб не закоханими очима, а просто старалася в усьому, як могла, щоб краще жити.

Вийшла заміж за свого чоловіка, коли вже мені було 32 роки.

Чоловік мій був трохи молодший за мене.

У Андрія, щиро кажучи, зовнішність не дуже гарна, можу навіть сказати, що мій чоловік некрасивий.

Зізнаюся чесно, що, на жаль, за 13 років шлюбу я так і не змогла полюбити його, його обличчя не стало мені рідним і мені самій дуже прикро через це, особливо, коли стільки часу минуло.

На той час, я була вже немолода, розуміла, що пропозиції вийти заміж вже може й не бути, тому за Андрія я виходила, в першу чергу, бо знала, що він буде вірним, та й заробляє дуже добре, мене гарно зможе забезпечити.

Сподіваюся, мене зрозуміють багато жінок, які були на моєму місті, або мали такі ж думки.

По-перше, я досить таки зріло дивилася на своє життя і розуміла, що ніколи не вилізу з того напівзлиденного стану, в якому перебувала завжди. Жила я від зарплати до зарплати, це важко, тим паче, жінці одній дуже непросто йти по життю, мені завжди хотілося сім’ї, хотілося мати чоловіка та діток.

Я сама родом з маленького села, тато й мама все життя працювали в колгоспі, заробляли копійки, і хоч мали єдину доньку, але на життя завжди не вистачало.

Коли я закінчила навчання в школі, то перебралася у місто.

Відтоді пішла працювати, але без освіти заробляла я зовсім мізерні копійки, все ніяк не вдавалося знайти хорошу роботу.

А друга причина, чому я погодилася вийти заміж за свого чоловіка – це його дуже добре ставлення до мене.

Ніколи в житті не бачила, щоб кохали так сильно!

Навіть через стільки років я розумію, що чоловік мені не зраджував і ніколи не зрадить, він дуже цінує мене, дорожить щиро мною. Від нього віє таким теплом і турботою, що я іноді відчуваю себе малою дитиною: не йди туди, я тебе підвезу машиною, бо холодно, змерзнеш в ноги; одягнися тепліше, мороз сьогодні буде; купи собі нове взуття, он ходиш в цих вже третій рік; яку сукню тобі подарувати; давай відпустку вже бери, бо бачу дуже втомилася ти на роботі.

Про мене в житті ніхто так ніколи не дбав, я лише з чоловіком відчула, що це таке, коли ти комусь потрібна.

Але, на великий мій жаль, за 13 років я так і не змогла щиро покохати Андрія.

Є симпатія до нього, звичка, відношуся до нього добре, як до хорошої і дорогої мені людини, як до рідної людини, але кохання немає.

За стільки років спільного сімейного життя в нас з’явилося двоє діток.

Мої подруги кілька разів мені натякали, що люблячий чоловік – це добре, але не завадило б і знайти когось на стороні, для душі.

Мені здається, що це підло і низько.

Такі стосунки не варті того, щоб зраджувати батька своїх дітей і, можливо, єдину людину на Землі, яка мене любить і дорожить мною.

Мій чоловік стільки добра зробив для мене, що я вдячна йому буду за це все життя. Не дивлячись ні на що, він зробив мене щасливою жінкою.

Але іноді буває якась пустка на душі, що я не кохаю Андрія, відчуваю якусь провину, думаю, що він розуміє все це і не може бути щасливим повністю.

Я не знаю, чи варто руйнувати нашу сім’ю. Чи є тут жінки, які щасливі у шлюбі, але не кохають свого чоловіка? Як бути далі мені?

КІНЕЦЬ.