Вже три місяці сперечаємося з братом з приводу мами. У неї після хвороби з’явилися проблеми з психікою, вона багато чого забуває і з нею дуже складно. Фактично за нею потрібно наглядати, як за маленькою дитиною, на що я не маю ні сил, ні часу. Найкраще рішення – інтернат, але брат проти. Каже, що це нелюдяно, але й до себе маму забирати не поспішає, каже, що йому нема куди її забирати, сам живе на території дружини.

Колись у нас була дружна сім’я – мама, тато, я та брат. Ми з братом погодки, пізні діти, батьки вже зневірилися дочекатися потомства. Мені зараз двадцять п’ять, братові двадцять шість, мамі сімдесят. До смерті тата все було добре.

Брат поїхав вчитися і залишився в іншому місті, знайшовши там собі дружину, я залишилася в рідному місті та будувала життя тут. Спочатку жила з батьками, а потім вийшла заміж та переїхала з чоловіком на орендовану квартиру. У планах були кредит на житло, діти та щасливе життя.

Але два роки тому помер тато, а мама після його смерті почала сильно здавати. Вона моментально якось постаріла, почала часто хворіти, а пів року тому її розбив інсульт. Усі думали, що це кінець, але лікарі змогли її витягти. Спочатку були проблеми з рухом і промовою, але вони згодом відновилися, а ось проблеми з психікою не зникли.

Лікарі сказали, що це вже назавжди, тому за мамою потрібен особливий догляд та нагляд. Ми з чоловіком були змушені переїхати до квартири мами, щоб доглядати її. Мені також довелося змінити роботу на ту, яка б дозволяла мені працювати з дому, бо одну маму залишати було не можна. Коли вона відновила рухову здатність, я думала, що стане легше.

Але стало лише гірше. Мама почала замовлятися, губитися в просторі, постійно поривалася кудись піти, а кілька разів і йшла, доводилося бігти за нею вулицею, а потім умовляти повернутися додому, а вона плакала і говорила, що її чоловік чекає на розі п’ятої аптеки, якої вже давно нема.

Це все дуже важко. Я погано спала, бо мені завжди здавалося, що мама кудись знову йде. Та й працювати майже не виходило, я не могла зосередитись ні на чому. Тоді чоловік і запропонував варіант з інтернатом.

– Насолода не з дешевих, але якщо ти вийдеш на нормальну роботу, ми зможемо потягнути. До того ж у тебе є брат, подзвони, обговори, може він зможе допомогти.

Я довго думала, а потім зрозуміла, що чоловік правий. Так більше не може тривати, всім буде краще, якщо мама житиме в інтернаті. Ми знайшли варіант, я з’їздила, подивилася, як там усе влаштовано, поспілкувалася з головним лікарем. Дорогувато, звичайно, але це був найкращий варіант у нашій ситуації.

Після візиту до інтернату я зателефонувала братові та описала ситуацію. Сподівалася, що як доросла людина, вона мене зрозуміє, але замість підтримки, хоч би моральної, отримала істерику.

– Що ти таке кажеш? Як маму можна до інтернату? Вона там буде одна, серед чужих людей, ще невідомо, як там із нею поводитимуться, у тебе взагалі серце є? – кричав він у трубку. – Чи просто хочеш маму з квартири вижити?
Я спробувала щось сказати на своє виправдання, але він і чути нічого не хотів. Я відступила і ще місяць все йшло, як і раніше. Але сили мене залишили остаточно, і я знову підняла цю тему. Але позиція брата не змінилася.

– Я проти! Мама нас виростила, ми повинні дбати про неї! Вона нас до інтернату не здала, хоча навряд чи з двома дітьми їй було легко, – заявляв брат.

– Ми зобов’язані, але мучуся тут одна я! Приїдь і забирай маму до себе, якщо ти такий добренький, – не витримала я.

– Я б і забрав, але сам живу на території дружини. Я не можу вішати на її шию дружини турботу про свекруху.
– Тобто мій чоловік про тещу піклуватися зобов’язаний, а твоя дружина про свекруху немає?

– Ну твій чоловік живе на території цієї самої тещі, тому так, зобов’язаний.

Я відповіла братові, що готова хоч завтра з’їхати з квартири й надати йому та його дружині можливість жити з мамою та віддавати їй борг. Брат сказав, що у нього тут робота, він не може так зірватися, а я просто хочу хоч на когось перекласти турботу про маму.

Це якийсь жах. Розумом я розумію, що треба визначати маму в інтернат, так усім буде спокійніше і легше, але в серці щемить сумнів і в голові постійно думка, що насправді я погана і невдячна дочка.

Але мене підтримує чоловік, який каже, що правильно буде визначити маму до спеціальної установи, де за нею буде догляд, а мені час жити своїм життям, а не маминим.

Вирішила, що якщо брат за тиждень не наважиться приїхати та доглядати маму, то я не буду його більше слухати, а сама оформлю маму в інтернат. Так насправді буде краще. А то поради роздавати всі спроможні, а коли потрібна реальна допомога, то брат одразу починає відхрещуватись роботою та дружиною.

Мені 16. А йому … Ну, явно більше 30. Але не поспішайте мене засуджувати. Розповім з самого початку. Я влаштувалася працювати. В ресторан. Очевидно, він там теж працює, так ми

Коли ми назбирали грошей на свій будинок, постало питання щодо того буде це квартира, чи приватний сектор. Грошей було не багато, або на тісну однокімнатну, але уже з ремонтом, або

Ведення домашнього господарства в нас прийнято вважати суто жіночим обов’язком. І мій чоловік теж дотримується цієї думки, тому він, помивши один раз на місяць посуд, зазвичай заявляє: «Я тобі посуд