Майже 10 років тому я пережила, можна сказати, дуже складні часи у своєму житті.

Просто від мене пішов мій чоловік, на жаль. Це було для мене дуже великою несподіванкою, бо до останнього моменту нічого не віщувало таких неприємностей в нашій сім’ї.

Я розумію, що таке в житті буває часто, від інших жінок теж йшли чоловіки, я знаю, що таке трапляється і досить часто зараз. Але!

Це не могло трапитися з нами. Ми були ідеальною парою. Мені й досі в це дуже важко повірити.

Познайомилися ми з Іваном у ВНЗ на студентській дискотеці. Все як у інших – одружилися, я залишилася в цьому місті, яке дуже полюбила.

Згодом я таки влаштувалася педіатром в хорошу дитячу поліклініку і зараз завідую цілим великим дитячим відділенням, адже багато сил віддавала своїй роботі і заслужила підвищення.

Чоловік з друзями ремонтував машини в гаражі, а потім вже й сам відкрив невеличку свою автомайстерню.

Жили ми з Іваном досить таки добре, завжди радилися між собою, усе робили злагоджено разом.

Смішно згадувати зараз, але одного разу ми з чоловіком так багато часу збирали гроші на меблі, а потім прийняли спонтанне рішення витратити все на відпустку біля моря. Повернулися обоє щасливі такі, наче малі діти.

Мій Іван не дозволяв мені тягати важкі сумки – беріг мене всі ці роки, він багато для мене старався, намагався мене берегти.

А я, як би не втомлювалася на роботі, – завжди зустрічала свого коханого гарячою вечерею і не лягала спати, поки він не повернеться додому з роботи, коли він сидів там до ночі. У нас дуже хороші стосунки були, ми цінували і поважали одне одного.

Навіть дочка наша завжди над нами жартувала, але створила таку ж дружну сім’ю і виїхала за чоловіком у інше місто, вона хотіла жити окремо від батьків, хотіла бути самостійною вже.

Нам обом вже було трохи за 50.

Ось тоді і сталося щось незрозуміле і дуже сумне для мене.

Іван від мене просто пішов.

Чоловік залишив мені якусь довгу та плутану записку, в якому більше просив вибачення за все, але не пояснював майже зовсім чому він саме так вчинив, чим я перед ним завинила.

Іван все залишив мені, взяв лише свої найнеобхідніші речі.

Він відразу оселився у молодої, 27-річної модної та красивої дівчини. Я зовсім не знала її особисто, і ніколи нічого навіть не чула про неї, це була зовсім якась людина чужа.

Після всього цього колеги обговорювали моє життя років зо два.

З часом до мене періодично таки доходили різні плітки: бачили мого Івана з тією жінкою в торговому центрі, вона вся така красива, що всі чоловіки вслід їй оберталися, а у нього нова машина.

Матеріальні цінності мене, щиро кажучи, не цікавили, до речі, він періодично надсилав мені великі суми грошей, які я ніколи не приймала від нього, я вважала, що маю мати гордість і не брати від нього нічого, я дійсно дуже ображена була.

Іван став відправляти їх нашій дочці. Було таке враження, що він відчував за собою велику провину перед нами і намагався хоч якось пом’якшити свою провину перед нами.

Сказати, що я жила – нічого не сказати.

На людях я хоч якось кріпилася, трималася весело, робила вигляд, що розмови про мого чоловіка мене зовсім не цікавлять, жартувала, вигадувала якісь казки, що втомилися ми просто один від одного.

Казала, що й сама рада цьому, бо вільна тепер і нікому нічого не винна.

А вдома на самоті плакала, не розуміла, чому він мене зрадив.

Ось пройшло вже 10 років, я навчилася жити на автоматі: робота – дім. Мене це виручало, адже я все менше думала про Івана, а згодом, сподівалася, що й образа моя мине.

Та одного дня, несподівано, чоловік повернувся додому, чого я зовсім не очікувала.

Я тоді Івана ледве впізнала, так він постарів, навіть шкода мені його стало.

Він просто прийшов побачити мене, навіть в квартиру не пройшов, весь час стояв в коридорі.

Потім знову і знову Іван став заходити до мене, просто поговорити зі мною, нічого взамін не просив.

А сьогодні я дізналася про висновок фахівців, він все мені розповів про серйозні проблеми з його здоров’ям, просто хотів поділитися цим саме зі мною.

Загалом, Іван, просто хоче повернутися до мене, він такий рідний мені, яким був раніше.

Я постійно ходжу засмучена, мені дуже жаль його, адже справи у нього дійсно дуже погані, про це говорять усі фахівці. А я не знаю, як бути.

Подруг у мене немає, та й не хочеться виставляти напоказ своє життя, адже лише засуджуватимуть мене. Іван не квапить мене, але у нього дні спливають, часу залишилося не так вже й багато.

А я вже сил не маю. От як бути? Чи варто пробачати і впускати його знову у своє життя?

Лише маю надію на добру пораду.

КІНЕЦЬ.