Малятко, яке ми домовилися назвати Оленою, була для нас із чоловіком дуже довгоочікуваною дитиною, але народилася вона з генетичним дефеkтом, і її не стало незабаром після народження.

Я не знала, як жити далі, ліkарі сказали, що мати дітей більше не зможу. Це стало для нас із чоловіком дуже складним випробуванням.

Ще півроку після цих подій я ходила поникла і просто не могла змиритися. На мені обличчя не було, і нічого не тішило мене.

На роботу ходила механічно, всі справи вдома теж робила автоматом. Чоловік відійшов від ситуації значно раніше і все чекав, коли я прийду в норму. Буквально одна зустріч у пішохідному переході змінила мій душевний стан.

Я просто поверталася після роботи, був пізній вечір. Несподівано зморшкувата рука з темряви схопила мене. Я жахнулася спочатку, а потім побачила, що це була старенька у різнокольорових хустках.

-Ну, чого так дивишся?

– Розсміялася вона хрипким сміхом, – не з’їм тебе, не переживай! Допомогти хочу, бачу, що сенс життя ти втратила разом із дитиною, але це нічого, є тобі порятунок! Я здивувалася. Ніколи не вірила у надприродне, а тут таке!

-І що робити?

– Нетерпляче запитала я.

-Уси новити! Бабуся посміхнулася, демонструючи золоті зуби.

-А раптом я його не зможу покохати як рідного?

-Полюбиш, вір мені та йди. Ця зустріч сильно вплинула на мене, я обговорила цю ідею з чоловіком, і ми вирішили спробувати. Вже рік у нас мешкає славний хлопчик Мишко, він наша радість.

КІНЕЦЬ.