Таня ніяк не могла зрозуміти, чому її мама приходить пізно і працює у вихідні.

– Доню, ти своїй мамі щастя бажаєш?

– Запитала якось мама.

– Дуже!

– Тоді ти мусиш підтримати мене. Я зустріла чоловіка. Він нічого про тебе не знає. Тобі доведеться поки що пожити в притулку. Але потім, коли я йому все розповім, ти повернешся додому.

Так Таня потрапила до дитбудинку. Там її талант художника помітив викладач малювання. Став займатися з дівчинкою додатково, а через півроку, домігшись від її матері відмови від дитини (що, втім, легко зробити, дочка матері не була потрібна), удочерив її.

Так у Танечки з’явилися тато Сергійко та бабуся Амалія. Минуло п’ятнадцять років . Тетяна набула популярності як художниця. Тато Сергій допоміг їй відкрити свою виставку. Відвідувачів було багато. Молоду художницю хвалили усі.

– Привіт, дочко! – гукнула Тетянку мати.

– Доброго дня, – спокійно відповіла дочка.

– Навіщо завітала?

– Я твоя мама! Мені не потрібно дозволу, щоб прийти до тебе.

– У мене вже п’ятнадцять років, як нема матері! Зате є тато та бабуся!

– Вони ж сторонні люди!

– Це ти для мене чужа людина! А їх дуже люблю! Ти відмо вилася від мене.

Виkинула зі свого життя, як кошеня! А тепер вирішила нагадати про себе? Коли я подорослішала та стала відомою! Ти тоді прагнула щастя, ти знайшла його? Мати мовчала.

– По-любому, я дуже вдячна долі, що знайшла батька та бабусю. А ти йди! Повертайся до свого щастя!

– Танечко, що за жінка з тобою говорила? – спитав Сергій, проводячи поглядом співрозмовницю дочки, що вилетіла із зали, як пробка від шампанського.

– Просила намалювати їй портрет.

– Ти погодилась?

– Ні. Адже ти знаєш, я пишу портрети тільки тих, кого люблю…

КІНЕЦЬ.