Зараз, перш за все, коли виходиш заміж, завжди думаєш, як же хочеться, щоб попався добрий та турботливий чоловік, адже це справжнє жіноче щастя.

В першу чергу, я не хотіла розчаруватися в обранцеві протягом життя.

Адже так складно потім жити з таким чоловіком, з яким не маєш жіночого та сімейного щастя, але ще важче потім з ним розлучитися.

З огляду на те, що неможливо перекреслити прожиті роки разом, тим паче, якщо вже є діти, адже тоді ще важче руйнувати сім’ю, адже хочеться, щоб мама й тато були разом з дітками.

Але я хвилювалася за це марно, мені пощастило з чоловіком і я була вдячна своїй долі за це.

Ми з Андрієм разом прожили 22 роки і жалю і розчарування я не відчуваю.

Мій чоловік розуміє і приймає мене такою, яка я є.

А прожили ми всі ці роки дуже добре з ним, і я лише вдячна долі за це.

А це для мене дуже важливо. У мене є двоє діток: дочка, яка закінчує школу та синок, що йде в наступному році в перший клас.

Здавалося б, все у нас в житті чудово – живи і отримуй задоволення. Але ні, не може бути, на жаль, напевно, добре скрізь.

Проблема в тому, що моя свекруха, мати Андрія, вийшла на пенсію і їй ніде жити.

Життя у неї склалося так, що вона була три рази заміжня. Для неї було все так просто – зійшлася з чоловіком, розбіглася і відправилася шукати нових обранців.

Андрій мені не раз розповідав, що постійно вони міняли квартири, міста, а його мати думала, щоб у неї гарно склалося життя.

Ну, мені зовсім такого способу життя не зрозуміти, мене батьки зовсім не так вчили.

Може, я щось не розумію, але як може так жити доросла жінка?

Раніше вона хоча б працювала, мала совість, іноді її співмешканці забезпечували, а зараз заробляти вона вже не може, і з чоловіків у неї залишився тільки її син, мій чоловік.

Треба сказати, що на нашу квартиру, у якій ми живемо, ми з чоловіком самі заробили: більше десяти років збирали гроші, складали копійку до копійки, і в основному купували все необхідне лише дітям, а собі тільки в разі потреби, ми дуже економили, щиро скажу, щоб мати свій дах над головою.

Моя свекруха ж жила все життя, наче, одним днем: харчувалася в кафе та їдальнях, замість того, щоб самій приготувати їжу.

Грошей на одяг, до речі, зовсім не шкодувала, купувала все що хотіла, навіть у мене таких речей не було ніколи, яких вона носила.

Я навіть не знаю, чи думала вона про своє майбутнє або сподівалася лише на сина та його сім’ю?

Тепер кімнату мати чоловіка собі оплачувати не може, адже гроші скінчилися вже, а їй потрібно десь жити, без цього ніяк.

Але я не хочу, щоб вона перебралася до нас на постійне місце проживання, не хочу, щоб мати чоловіка жила з нами, ми так довго старалися, щоб мати окреме своє житло.

У моєї дочки нашої є хлопець, який часто приходить до нас в гості.

А якщо вони захочуть згодом жити разом, я із задоволенням надам їм одну кімнату, але для моєї свекрухи в моїй квартирі місця немає, вона там, за весь час, що ми разом, жодною копійкою не допомогла.

Потрібно було раніше думати, а не розважатися і жити в своє задоволення одним днем, думаючи лише про себе.

Я дуже добре знаю, що у мого чоловіка є тітка, рідна сестра його матері.

Ми з нею бачилися всього один раз, на нашому весіллі, але мені вона здалася серйозною і відповідальною жінкою.

Так вона зараз в селі зовсім одна живе: чоловіка у неї давно вже не стало, діти роз’їхалися, живуть окремо від неї, мають свої сім’ї, вона старша моєї свекрухи десь на 10 років.

Ось і кажу чоловікові, нехай до неї і відправляється, як раз в будинку в селі роботи багато і допомога її сестрі не завадить, і разом їм буде жити веселіше, не так самотньо, господарство в селі можна тримати, корову.

Я гадаю, що двом жінкам у віці в наш час в селі живеться добре.

Мій чоловік нічого мені не говорить про матір. Але я розумію, що жити з нею він теж не хоче. Я навіть подумати не могла, що колись виявлюся в такій ситуації.

Свекруха моя у нас вже кілька днів живе: їсть, що я приготую, порається весь день в холодильнику, бере, що собі заманеться без дозволу. Спокійно їсть йогурт, який я дітям лише купую дорогий, фрукти їсть і не оглядається ні на кого. Я й сама стільки не їм, трішки вкушу, а то діткам залишаю, бо ціни зараз такі високі на все, стараюся економити, як можу.

Але тему її подальшого проживання ми не обговорюємо. Я чекаю, що чоловік почне розмову, але він мовчить. Я теж не можу їй сказати в очі, що не збираюся жити з нею. Ну що ж робити? Хтось же повинен сказати їй про це?

Чоловік каже, що свекрусі буде соромно жити в сестри, адже, виходить, вона прийде до неї на все готове.

А зі мною не соромно жити і їсти всі наші харчі?

Але жити так я не хочу, я почуваюся наче в чужому домі. Ну що тут робити мені?

КІНЕЦЬ.