П’ять років тому Сергій закрутив роман. Від нічого робити, у відрядженні. «Інше місто, – думав він. – Ніхто не дізнається”.

Все вийшло, випадково.

Разом із колегами Сергія відправили до невеликого містечка вирішувати робочі питання. Фірма відкривала філію, потрібно було підібрати та підготувати приміщення, набрати співробітників. Завдання такі прилітали не часто, приблизно раз на два роки. Зміну звичної ситуації Сергій завжди любив: інші місця, інші звуки, нові люди, відчуття, розмови.

Єдине, що засмучувало через відрядження, це необхідність виїхати з дому в розпал літа. Але вибору не було, у період відпустки всім доводиться більше підлаштовуватися. Першого моменту Сергій навіть пошкодував, що для відпочинку цього року вибрав жовтень. Потім почув ефір про позитивне мислення, заспокоївся та вирішив пошукати у ситуації плюси.

Придумав у результаті, що літнє відрядження – це пригода, відмінний привід відволіктися від сімейної та робочої рутини, яка подекуди сильно його дратувала. Адже не дарма кажуть, що дорога допомагає, від втоми та від сумних думок. Сів у поїзд і під стукіт коліс поїхав далеко від усього, що тобі набридло.

Збираючи речі, Сергій вдавав, що переживає за сім’ю:

– Як ви тут без мене на дачі впораєтеся? Хто огірки поливатиме, якщо посуха почнеться?

– Сусіда покличу, він обіцяв допомагати, сказав, що буде радий, – хитрим поглядом блиснула дружина.

– Який такий сусід? – здивувався Сергій.

– Дядько Петро, чи що?

– Дядьку Петру сто років скоро, йому самому, точніше огіркам його, потрібна допомога. До нього онук приїхав, ми з ним учора біля багаття познайомилися.

– Ось як? Тільки відпусти тебе одну на природу… а там бігають чиїсь онуки, молоді, цікаві.

– Так Так Так! А ще він високий, гарний і розумний, – засміялася Світлана.

– Студент, між іншим, філософського факультету.

– Нічого собі! Молоді хлопці, як і раніше, хочуть бути філософами? Цей світ є небезнадійним, якщо такі конкуренти підростають.

– Ревнуєш?

– Звісно, ревную. Тільки не зрозумів ще – до тебе, до огірків чи філософії.

– А філософія до чого?

– Ну як же? Молодий, красивий філософ може змінити твій погляд на світ. Хто знає, що у цих сучасних аристотелів на думці, чого їх там навчають? Може, вони думки вже вміють читати?

– Аха-ха, ну вже ні – у мій світ йому двері зачинені. Натомість я точно збираюся використати його руки, щоб вплинути на долю наших огірків.

– Ну-ну, головне, щоб він потім плати врожаєм чи поцілунками не зажадав…

– Все-таки ревнуєш! – засміялася дружина.

Ось так, з жартами-примовками Сергій попрощався з коханою дружиною, і поїхав, не підозрюючи, що дуже скоро йому стане начхати на долю огірків. Тому що він впустить у свій затишний передбачуваний світ жінку, яка змінить його життя.

Він побачив її на пішохідному переході.

У колиски відвалилося колесо, дитина плакала, а молода мама стояла, розгублена, посеред проїжджої частини: чи то колесо ловити, чи дорогу перебігати, чи дитину заспокоювати. Водії не сигналили, пригальмували, даючи їй час.

У цей момент Сергій якраз підходив до переходу і, оцінивши те, що відбувається, миттєво кинувся з місця, підхопив двома руками колиску з малюком і, кинувши через плече «швидше йдіть за мною», відвів жінку на тротуар.

Здригнувшись, потік машин рушив. Колесо лежало метрів за п’ять від розмітки. “Не хвилюйтеся, зараз все полагодимо” – сказав він мамі. Дочекавшись червоного сигналу, Сергій повернувся на проїжджу частину.

Коли з’ясувалося, що кріплення тріснуло, виправити все на місці не вийде, незнайомка почала вибачатися:

– Дякую вам величезне, ви дуже мені допомогли, не знаю, як вам дякувати, далі ми якось самі.

– Як це самі цікаво? Ви далеко живете?

– Недалеко, потихеньку дойдемо.

– Ні, я не можу вас залишити – давайте проведу вас додому, або, – він показав на кафе, – поки посидіть там за філіжанкою чаю, а я знайду, де можна швидко колесо відремонтувати. Мене, до речі, Сергій звуть.

– Олена. І Михайло, – представила вона однорічного хлопчика. – Навіть не знаю, незручно вас так напружувати, ви ж у своїх справах кудись йшли.

– Нічого, попереджу колег, на роботі сьогодні нічого термінового.

– Добре, тоді ми з Михайликом почекаємо у кафе, якщо можна.

– Можна, звісно, можна. Ходімо.

Сергій простягнув Михайлику руки – «Підеш до мене?» Малюк застиг на секунду, а потім усміхнувся і простяг йому ручки.

– Ой, перший раз таке, він зазвичай чужих людей сторониться, особливо чоловіків.

– А ми вже не чужі, правда? – весело підморгнув хлопчику Сергій. – Ми разом побували в неприємності і колесо рятували… майже родичі.

Не слухаючи протестів Олени, Сергій замовив піцу та каву, а сам викликав таксі та поїхав у найближчий ремонт.

… Вранці Сергій прокинувся в чужому ліжку. Дзинькнув телефон – Світлана прислала ранкову фотку. Вони завжди обмінювалися картинками своїх сніданків. Поставив сердечко і написав «проспав, залишився без сніданку». У відповідь прилетів поцілунок.

Олена вже встала, годувала на кухні сина. Виявилося, мама Олени поїхала на дачу.

– Огірки поливати? – Запитав Сергій.

– Точно! – Усміхнулася Олена. – Далися їй ці огірки.

– О так. Моя дружина теж огірки любить. Тільки свої маринує, купувати категорично відмовляється.

– Ти одружений?

– Так, Олено, і давно. Синові 12 років.

— Що ж, зрозуміло, адже я й не питала нічого. Але поки ти тут, ми можемо зустрічатися?

– Поки тут – звичайно!

Так усе й закрутилось. Дівчинка гарненька, наївна, всього 22, а вже однорічний син.

Сергій одразу й не зрозумів навіть, чого більше у його емоціях – симпатії чи жалю. Чи це банальна нудьга привела його до цього?

В очах молоденької Олени він бачив себе в найкращому світлі. «Їй так мало треба для щастя, від мене не зменшиться, – казав він собі. – Це ненадовго, два тижні всього. Інше місто, ніхто нічого не дізнається».

Він приходив щодня. Букетики, браслетики. Вечорами гуляли гарною набережною, брали з собою Михайлика. Сергій купував морозиво, вона раділа, як дитина, світилася вся від будь-якої уваги.

Сергій прив’язався. Дуже швидко та сильно. Сам від себе такого не очікував. Розлучалися зі сльозами, буквально прощалися назавжди. Він їй нічого не обіцяв і не обманював: Олена відразу знала про дружину і сина.

Поїхав.

Вона почала писати. Він заблокував телефон і почав вчитися обманювати дружину.

Світлана відчула зміну в ньому, почала переживати. А він… дуже сумував. Вигадав «відрядження», і знову на тиждень поїхав до Олени. Там зрозумів, що не хоче з нею розлучатися. Що заради такого кохання можна подолати все.

Повернувся, купив квіти та ігристе, приготував пишномовну промову. Про те, що зрадити кохання – це все одно, що зрадити себе. Кохання – це Олена, звісно. Світлану він розлюбив.

Була сварка. Крізь сльози дружина просила Сергія подумати про сина, сім’ю. Першого вечора. У другого – виставила. І слідом надіслала коробку з речами.

Сергій винайняв квартиру і перевіз до себе Олену із сином.

Друзі його здивувалися, звичайно, але не засуджували – розлучатися тепер норма. Батьки теж нічого не зрозуміли, висловилися так: Тобі сорок скоро, це твоє життя. Вирішуй сам, ти чоловік. Онука ми не покинемо». Світлана під час розлучення здивувала його. Поводилася «підло», дріб’язково ділила майно, пропускала засідання, не йшла на компроміси. Подруги пояснювали, що вона образилася дуже, плаче днями, сина відправила до батьків.

Все це було важко, довго та дорого. Сергій практично невзлюбив Світлану. Думав про те, що даремно так рано одружився – одразу після інституту. Помилився. А тепер, ось, – зустрів через роки справжнє кохання, через яке всі навколо літають, як на крилах.

***

Що зараз?

Сергій із Оленою живуть разом, не розписувалися. Михайлик підріс, пішов у садок. Олена сидить вдома, щоб займатися сином: хлопчик складний, погано адаптується у соціумі, має проблеми з поведінкою, часто нездужає. Сергій так і не зміг до нього прив’язатися. Вже через рік він увесь час ловив себе на думці «любити чужу дитину неможливо, це своїй готовий все пробачити».

Із сімейним побутом Олена справляється на трієчку, роботу не шукає, вчитися не хоче. Сергій пропонував сплатити їй інститут – відмовилася. Нічого не хоче, їй уже добре. Поговорити з нею нема про що, інтереси обмежені серіалами. Якщо в гості приходять друзі Сергія, вона збирає сина та йде на прогулянку: щоб не заважати.

У такі дні Сергій згадує яким хлібосольним та гостинним був його будинок раніше, за першої дружини. Тепер він сам купує продукти, готує їжу для гостей. Згадує, що Світлана була людиною його кола. Розумна, вихована, серйозна, тактовна. Цілеспрямована. Прекрасна господиня та мати.

А Олена… вона не знає нічого про сімейне життя, швидше за все він просто замінив їй батька. Вона так і каже:

– Ти забрав нас із нашого міста, ти взяв відповідальність за мене та сина.

Що тут заперечиш? Все правда.

Правда і те, що вже другий рік Сергій страшенно сумує за Світланою та сином. Шкода, що залишив сім’ю. Знає, що колишня дружина й досі одна. Бачить сни про те, як каже їй про кохання і просить вибачення. Але насправді розуміє, що ніколи не посміє навіть рота відкрити на цю тему.

Адже він сам проміняв важливе і дороге на щось дрібне та дешеве. Такі речі, Сергій упевнений, не вибачають. Тепер він постійно запитує себе: «Як так можна було вляпатися? Де була моя голова? Чому я не бачив, що Олена – зовсім не моя людина? Якби тільки Світлана мене вибачила, я б повернувся».

Але як зробити перший крок? Соромно. Важко.

Вирок він собі ухвалив: зрадників не пробачають. Оскарженню не підлягає.

КІНЕЦЬ.