– Де ж ти був, коли нам із мамою теж на хліб не вистачало?! – запитала я у батька

Після важкого трудового дня я неспішно йшла вулицею, повністю занурена у свої думки. Що приготувати на вечерю, у чому піти в суботу на ювілей до подруги, що подарувати синові на п’ятнадцятиліття, думки бумерангом проносилися в моїй голові.

Я зупинилася на пішохідному переході, чекаючи зеленого сигналу, як раптом почула, що мене хтось гукнув. Обернувшись, я побачила літнього чоловіка. Він був не дуже охайно одягнений.

– Оленко, привіт, – сказав він мені.

Я дуже здивувалася. Звідки той чоловік знає моє ім’я?

– Добрий день, – насторожено відповіла я. – Ми знайомі?

– Звичайно знайомі, – усміхнувся чоловік, – це ж я, твій тато.

Уважно придивившись, я впізнала знайомі риси. Востаннє я бачила свого батька, коли мені було сім років. Тоді він виглядав зовсім інакше, напевно, тому я його й не впізнала.

– Що ти тут робиш? – ошелешено відповіла я. – Що від мене хочеш?

– Чому ж ти так брутально з рідним батьком? Я ж просто так до тебе підійшов, – сказав тато.

Мама з батьком розійшлися, коли я тільки-но пішла до першого класу. Мати до останнього намагалася зберегти сім’ю. Але ї терпець її урвався, тато вічно гуляв.

Я дуже тяжко переживала всю цю ситуацію. Мені було шкода маму, але в той же час я дуже сумувала за батьком.

Спочатку він приходив до мене, купував солодощі, іноді у вихідні забирав до себе з ночівлею. Але тривало це недовго. Якоїсь миті він просто зник. Зник і більше не з’являвся.

Я дзвонила йому, приходила до нього додому, шукала, але все було безрезультатно. Він просто зник, наче його й не було. Знайомі казали, що бачили мого батька на вокзалі з валізами.

Я не розуміла, чому він так зі мною вчинив. Адже він міг мене попередити, поговорити, порозумітися. Я дуже переживала і часто плакала з цього приводу. Потрібно було багато часу, мені вже було років 14-15, коли я зрозуміла для себе: якщо тато зміг так легко викреслити мене зі свого життя, то й у мене вийде.

І ось, майже через тридцять років, батько стоїть переді мною і намагається налагодити спілкування.

– Я розмовляю з тобою так, як ти цього заслуговуєш.

– Оленко, вибач, що свого часу покинув тебе і поїхав, – спробував розжалити мене батько. – Але інакше я не міг вчинити. Я мав проблеми, тому мені довелося виїхати.

– Ти міг попередити мене, попрощатися, ну чи хоча б подзвонити! – зірвалася на крик я, – але ти нічого з цього не зробив!

– Мені дуже шкода, що я не бачив, як ти росла. Натомість зараз я бачу, що ти просто красуня, – сказав тато

– Пробач, але мені треба йти, на мене чекають удома, – відповіла я і, розвернувшись, попрямувала в бік будинку.

Сподіваюся, я дала зрозуміти батькові, що не хочу спілкуватися з ним і більше його не побачу. Але я помилялася.

Я не пройшла ще й пару метрів, як тато знову мене гукнув.

«Та що йому потрібно?» – подумала я.

– Що ти ще хочеш?! – обурилася я. – Я начебто чітко позначила, що не хочу з тобою спілкуватися, та й сенсу в цьому не бачу жодного!

– Чи не могла б ти позичити мені сто гривень? – тихо промовив батько, – не вистачає на хліб.

– Де ж ти був, коли нам із мамою теж на хліб не вистачало?! – обурювалася я.

Він мовчав. Якоїсь миті мені навіть здалося, що очі батька заблищали, і він ось-ось заплаче. Зібравши всю свою волю до кулака, я розвернулась і пішла.

Я йшла, а сльози котилися по обличчю. Стільки років минуло, треба ж … І в мене навіть у серці защеміло щось, незважаючи на те, що цієї людини для мене давно немає.

Можливо, це було дуже жорстоко з мого боку, але я не могла інакше. Він кинув маленьку мене, зрадив. Як згадаю, як тяжко я це все переживала, як було тяжко нам з мамою. І нехай зараз я виглядала як безсердечна, але це краще, ніж бути обдуреною і зрадженою знову. Ми з ним давно чужі люди один одному.

КІНЕЦЬ.