– Цілую тебе міцно. На добраніч і дякую за все. – Інна читала повідомлення у телефоні чоловіка і літери стрибали перед очима.

Вона присіла на ліжко, боячись просто впасти на підлогу. У скронях пульсувало. Інна дивилася на чоловіка, що вже заснув, на його спокійне, навіть умиротворене обличчя, і не могла повірити, що це відбувається з ними. З нею та її коханим Вадимом…

…Вони познайомилися вісім років тому. Дуже банально. У черзі у супермаркеті. Було тридцяте грудня і любителі залишати все на останній момент, повалили закуповувати провізію до свята. Інна не належала до таких людей. Просто вийшла так, що через завантаженість на роботі, вона звільнилася тільки сьогодні. І сумно зітхаючи, стояла з невеликим кошиком у цьому натовпі людей з купою їжі.

Раптом, вона відчула, як щось ззаду з розмаху штовхнуло її по ногах. Добре, що вона була у високих чоботях, інакше без неприємностей не обійшлося б…

– Боже… Перепрошую! Який же я неуважний! Ой, дівчино, з вами все добре? – на неї на всі очі дивився спітнілий і сильно скуйовджений хлопець, голова якого виглядала з-за візка, навантаженого упаковками з їжею, ігристим і фруктами …

– Я вас благаю мене пробачити… – Усміхнувся він радісно у всі тридцять два…

А вона дивилася на нього і не могла відірвати очей. На його злегка кучеряве волосся, яскраві, карі очі та білу усмішку.

Вийшовши із магазину, вони познайомилися. Виявилося, що його звуть Вадим і він купував товари на величезну компанію людей. Чоловік на п’ятнадцять. Він зголосився підвезти її додому, де вона збиралася відзначати новий рік зі своєю мамою. Також швидко познайомився з мамою, встигнувши їй сильно сподобатися. І ще встиг запросити Інну разом святкувати новий рік. Це був весь він – швидкий і рішучий…

…Вони одружилися за рік. Ще за рік у них народився син, а за три доньки. Вони були щасливі разом. Їм заздрили друзі. Їх ставили за приклад іншим. Вони належали до тих пар, які розуміють один одного по одному погляду, по диханні, просто за рухом руки.

А тепер Інна сиділа на ліжку поруч зі своїм коханим чоловіком і разів двадцять напевно перечитувала повідомлення. Сльози текли по її обличчю, і вона не могла повірити в те, що відбувається. Це не могло бути з ними! Цього не може бути! Це сон! Такі думки крутилися в її голові.

Вадим був у раді директорів однієї невеликої, але дуже успішної компанії. Тридцятого числа в компанії за традицією був новорічний корпоратив, на якому він обов’язково має бути присутнім. Із дружиною природно. Але напередодні занедужала їхня дочка, трирічна Вірочка.

-Інна, ну нехай мама посидить з малюком. Що тут такого? Ти ж теж маєш відпочивати. Тим більше, новий рік на носі. Я не хочу йти без тебе… – умовляв Вадим її піти на свято. Але вона категорично відмовилась.

– Милий, у мама сама трохи занедужала. Я переживатиму і за неї, і за Вірочку. Про няньку я навіть чути не хочу. Не пропонуй навіть. Вирішено. Я буду вдома. А ти йди на корпоратив, ти директор все-таки заспокоїла його Інна. І він пішов.

З ресторану, де був корпоратив, Вадим зателефонував тричі. Дізнатися, як у них справи. І більше не дзвонив. Вона почекала його до першої години ночі і не витримавши, втомившись за день, лягла спати. А прокинулася від того, як злегка зашуміли двері в коридорі. Це повернувся чоловік. На годиннику було чотири ранки… Вона, зітхнувши, знову закрила очі.

Він потихеньку зайшов у спальню, роздягнувся і злегка погойдуючись, ліг у ліжко. Інна почула запах, його одеколон і ще щось. Крізь сон вона подумала, що це могло бути? Якийсь солодкий фрукт? Так і заснула з цією дивною думкою. Прокинулася від наполегливого звуку його телефону. Так звучав сигнал смс. На годиннику половина п’ятого. Зітхнувши, вона встала і дістала зі штанів чоловіка телефон…

До ранку вона не заплющила очей. Вранці вони зустрілися на кухні. Вадим набрав у склянку води, скривившись, подивився на неї.

– Іночко, сонечко, ти що така? Я розбудив тебе вночі? – спитав він. А вона без слів поклала йому на стіл телефон із повідомленням.

Він дивився на екран цілу вічність. А на його обличчі миготіли різні почуття, які так легко читалися – нерозуміння, сум’яття, потім розгубленість… Нарешті він підняв на неї очі.

-Сонечко … Це напевно жарт. Так! Звичайно ж це жарт! Ти ж не думаєш, що я … Інна, ти що, мені не віриш?! Ти насправді думаєш, що я з кимось…? Ти в своєму розумі? – майже кричав він.

-Так, я у своєму розумі. Я вмію читати і від тебе вчора пахло жіночими парфумами! Вадиме, ти… Ти просто все знищив. Все… – вона, опустивши голову, пішла в дитячу…

…З того часу минув рік. Ні, вони не розлучилися. І Інна продовжувала любити його. Їй здавалося, що і він відчуває те саме. Але та дуже дивна історія з новорічним корпоративом так і залишилася для них незакінченою п’єсою.

Він тоді мало не на колінах, зі сльозами на очах доводив їй, що не зраджував. Що це просто був чийсь злий жарт або підступи недругів і заздрісників. Але доказів не було. Як і не було свідчень його зради, крім дивного запаху, схожого на жіночі парфуми.

І начебто б нічого особливо не змінилося в їхньому житті. Ах так, пропало те саме почуття, яке дозволяло їм розуміти одне одного без слів, по очах. Начебто обірвалася найтонша нитка, що з’єднує їхні душі. І хіба що, коли Вадим затримувався на роботі, Інні на думку приходили завжди ті самі думки. А як він не один? А раптом він із “нею”?

…От так буває у житті. Коли, здається волею випадку, губиться довіра. А без неї як жити? Без довіри? Можна звісно, ​​але важко… Одного кохання, як виявляється, і не вистачає…