10 років тому я переїхав до Польщі, що ознаменувало найважливіше рішення в моєму житті. Я розпрощалася зі своїм минулим у селі, хоча деякі шрами залишаються й досі.

Виховання моїх близнюків, Сашка та Павлика, після того, як мій чоловік пішов від нас, було важким фінансовим тягарем. Бували ночі, коли я просто молилася, щоби наша сім’я не голодувала. Порятунок прийшов від моєї мами.

Вона запропонувала: -Їдь до Польщі. Дбатимеш про стареньку. Вона сплачує скромно, але надає житло. Вхопившись за цю нагоду, я сказала своїм тепер уже дорослим синам, що вони впораються без мене.

Вже у Варшаві пані Магдалена привітно прийняла мене у своєму розкішному будинку і навіть позичила мені машину. Тим не менше, коли я дзвонила своїм синам, то чула одну і ту ж фразу: “А коли ти пришлеш нам гроші?”

Якось, без мого відома, Магдалена переглянула наші чати, а потім попередила мене: -Твої діти тебе не цінують. Проігнорувавши її, я вирішила поїхати на батьківщину.

Моє возз’єднання з сім’єю було затьмарене відкриттям: Інна, Сашина подруга, тепер жила в нашій квартирі, ставлячись до неї як до своїх володінь. Інший мій син, Паша, витратив гроші на подорож до Єгипту.

Протягом тижня, незважаючи на неповагу, я якось терпіла. І в результаті моя невістка закричала: – Забирайся! Ти для нас тягар! Розбита горем, я повернулася назад до Варшави, почуваючи себе небажаною вдома.

Сьогодні, через довгі 10 років, у рідкісних дзвінках моїх синів навряд чи чується якась прихильність. Я стала чимось другорядним. Тепер я сподіваюся знайти радість в іншому місці та в інших людях.

КІНЕЦЬ.