Про те, що неправильно та некрасиво вішати всі побутові справи на одного, Юля та Андрій домовилися одразу ж, як вирішили жити разом. Ну справді – що це за пережитки минулого – коли домашня робота звалюється на одну жінку, яка, між іншим, теж працює і теж втомлюється.

– Насправді, навіть за природою чоловік чисто фізично сильніший і витриваліший за жінку, – розмірковував Андрій. – Працюємо ми з тобою в офісі, добиратися до будинку приблизно однаково – близько години. Ти пропрацювала вісім годин, я пропрацював вісім годин, плюс дорога в громадському транспорті. Хіба хтось може цілком серйозно говорити, що жінка повинна відпрацьовувати вдома другу зміну, тому що вона менше втомилася? Не менше! А, може, навіть і більше, адже вона фізично слабша.

Юля слухала його промови та танула від захоплення. Нічого собі, які розумні міркування! У всіх подружок чоловіки, які б розумні не були, до таких простих речей не здатні додуматися. Чи їм це просто невигідно?

І такі чоловіки стверджують, що справ зараз по дому – взагалі немає, тільки кнопки натискай. Тільки питання: якщо це все так легко і просто, не вимагає ні сил, ні часу, чому на ці кнопки повинна жінка натискати?

Ні, її Андрій не такий. Дуже сучасний молодий чоловік. Пощастило їй – сама собі заздрить! І Юля із захопленням дивилася на Андрія: який же він чудовий!

А Андрій від своїх слів відмовлятись і не думав. Тільки… Виходило якось не так.

У суботу вранці Юля збиралася прасувати білизну, яка накопичилася за тиждень і попросила Андрія вимити підлогу, щоб заощадити час і, швидко зробивши всі справи, піти гуляти. Андрій, що валявся на дивані з телефоном, повністю схвалив цей план як розумний і раціональний.

– Так, – скомандував він. – Неси швабру. І відро. Де у нас миючий засіб? Давай, ти води налий, а я поки що дограю.

Юля залишила Андрійову сорочку, яку почала гладити, і налила води.

– Все готово. Ти звідки почнеш? – запитала вона у чоловіка.

– З кухні. Ти давай, поки винеси звідти всі табуретки, і з підлоги прибери коробки і підмети. Я ще одну партію зіграну і швиденько протру підлогу, – вигукнув Андрій.

Юля зрозуміла, що набагато швидше вимити підлогу самій, але вирішила піти на принцип. Обіцяв – нехай миє. Вона виконала всі його розпорядження і пішла прасувати далі, але буквально за хвилину почула вигуки Андрія.

– Юля, я все. Можеш табуретки назад заносити і воду виливати! – задоволений собою Андрій знову плюхнувся на диван.

Готувати Андрій теж ніколи не відмовлявся – він міг віртуозно зварити пельмені чи сосиски, проте чомусь морщив носа, коли те саме готувала Юля.

– Кохана, ну ми ж учора сосиски їли… Ти б хоч курочку посмажила… або котлеток… Я з пюрешкою люблю!.., – бурчав він.

– Я теж, – хитро посміхнулася Юля. – Зробиш завтра?

Але завтра Андрій раптово затримувався на роботі і готувати вечерю доводилося Юлі. Або, приходячи додому, він повідомляв, що не голодний – щось відзначали на роботі і “було багато всякої їжі”, тому якщо Юля хоче їсти, вона може сама собі “щось приготувати”.

З прасуванням білизни виходило ще цікавіше. Прасувати Андрій умів тільки щось пряме, наприклад, рушники. Або наволочку. А навіть “пряме”, але велике – простирадло викликало в нього невиразну тривогу, що вже говорити про “фасонне”, як він називав свої сорочки та блузки Юлі.

– Давай ти білизну погладиш сама, а я поки що помию сантехніку, – пропонував він, і Юля із захопленням погоджувалася. Коли ж білизна була випрасована, виявлялося, що сантехніка “не така вже й брудна”, тому мити її зараз немає жодної потреби.

– Тобі допомогти? – вигукував із кімнати Андрій, коли Юля збиралася накривати на стіл до вечері.

– Так, будь ласка! – відповіла вона.

– Зараз! – І Андрій йшов у туа_лет хвилин на десять. Потім у душ. А потім згадував, що йому терміново треба щось перевірити в інтернеті та падав на диван із телефоном.

– Йди вечеряти! – кликала ображена Юля.

– Ой, а що, все готове? – дивувався Андрій. – А ти чого мене не почекала? Я ж сказав, що допоможу!

Те, що відбувається, подобалося Юлі все менше і менше. Вона починала розуміти, що всі “передові погляди” на побут – лише гарні слова. Чомусь увесь час виходило так, що щось робити доводилось їй самій. Більше того, Андрій умів знаходити такі слова і повертати все так, що Юля постійно відчувала себе винною, ніби вона щось не так зробила чи не так зрозуміла.

Вона вирішила приміти тактику “дзеркала” – поводитися так само, як і Андрій, але не тут-то було.

На пропозицію “винести з коридору все взуття”, щоб вона змогла вимити підлогу, Андрій на підвищених тонах пояснював, що якщо взялася щось робити, треба це робити самій, без асистентів. На відмовку “у мене термінові справи, сходи в магазин сам або чекай, коли я звільнюся” слідувала ціла лекція про “зони відповідальності” та невміння розподіляти свій час. Це не працювало. У зворотний бік – не працювало.

І навіть більше – дуже скоро з’ясувалося, що пропозиція “відпочинь” означала не “відпочинь, я зроблю сам”, а “відпочинь, зробиш потім».

Коли Юля намагалася поговорити про те, що її зовсім не влаштовує такий стан справ, Андрій морщився і просив не «починати».

– Чекай, але ж ти сам казав – чоловік сильніший фізично… Чоловік менше втомлюється, тому йому простіше робити домашню роботу…

– А що, ти вважаєш, що я нічого вдома не роблю? – Здивовано піднімав брови Андрій і у Юлі не вистачало сміливості відповісти йому “ні”.

…Від Андрія Юля таки пішла. Просто так. “На рівному місці”. Без сцен та скандалів. Без жодних причин.

– Так вийшло, – говорила вона подружкам, не вдаючись у подробиці. Вона й сама до ладу не могла пояснити, чому пішла.

– Просто вона ледарка, – говорив про неї Андрій своїм друзям. – Я, бачите, мало їй допомагав по дому. Напевно, хотіла все на мене повісити, але на мене де сядеш, там і злізеш. От і пішла. Напевно, шукати іншого, якому можна буде на шию сісти і ніжки звісити.