Якось так в моєму житті у нас склалося, що зі мною і чоловіком живе ще його донька від попереднього шлюбу.

Вірніше, вона майже половину часу живе з нами з Андрієм, а половину зі своєю матір’ю своєю, колишньою дружиною мого чоловіка.

А сам Андрій просто душі в ній не чує, догоджає їй у всьому, як може.

Я в цьому плані його повністю підтримую, навіть радію за нього, краще, щоб він був в гарних відносинах з нею, ніж ворогував, бо я зовсім не розумію цього.

Донька мого чоловіка, Оленка, досить таки хороша дівчинка.

Інші батьки після розлучення дітей і не згадують, добре якщо аліменти платять, а мій Андрій все зробив для того, щоб дочка з ним жила.

Я до того ж нещодавно дізналася, що чекаю дитину і бачу, що мій чоловік буде хорошим батьком майбутнього малюка.

Все було б просто чудово, але вже кілька разів відбувалося таке, що я сама собі навіть пояснити не можу, таке непросто зрозуміти.

Останнього разу я приходила з роботи додому і зустрічала у нас в квартирі колишню дружину мого чоловіка Андрія.

Ще коли це в перший раз сталося, вона мене просто проігнорувала, ніби я тут ніхто, якось так це з боку виглядало.

Колишня дружина Андрія якось зиркнула не дуже добре на мене, попрощалася з дочкою, встала і просто пішла.

Ні привіталася, ні попрощалася зі мною, наче й не було перед нею мене.

Вдруге, коли я її застала в нашому домі, вона просто промовила щось собі під ніс схоже на: «Здрастуйте» і продовжила сидіти з дочкою на кухні.

Пішла вона від нас десь аж через годину. І це при тому всьому, що квартира у нас зовсім невеличка, однокімнатна, я навіть почати готувати вечерю не змогла нормально.

Не дуже мені приємно було, дивлячись на те, що вона там сидить як у себе вдома.

Я з нею взагалі ніколи не спілкувалася особливо, не вважала за потрібне, та й не було про що.

Коли настає її черга забирати їхню доньку до себе, мій чоловік завжди вдома і сам збирає її речі. Вона просто приходить і веде дочку, а я в кімнаті сиджу і навіть не виходжу.

Неприємна вона якась зовсім жінка, багато нехорошого довелося Андрієві з нею пережити, але, оскільки мають дитину, тому поводять себе зараз, як відповідальні батьки і я намагаюся стояти осторонь цього.

Я спробувала поговорити з Андрієм на цю тему. Він вислухав мене, пошкодував і сказав, що у всьому цьому, звичайно, хорошого мало, але нікому нічого забороняти він не збирається. Дочка має право спілкуватися з рідною матір’ю, коли їй захочеться. Він не може сказати колишній дружині, щоб вона не приходила до нас, коли в нас живе її дитина.

Але я ж не проти того, щоб вона спілкувалася зі своєю рідною матір’ю! Але чому це обов’язково треба робити у нас в квартирі, де нам і так тісно і без неї?

Вона і так з нею проводить половину часу. Якщо мало, нехай вони йдуть кудись гуляють разом або нехай вона дитину зі школи забирає і сидять десь біля нашого дому, але не хочу бачити її в нашій квартирі так часто.

З нею самою я не хочу розмовляти. Чесно кажучи, я не зовсім комфортно себе почуваю поряд з нею і в її присутності.

З нею навіть чоловік не хоче сперечатися. Обговорювати цю тему з десятирічною дитиною я теж не хочу, це не правильно, ну я їй все-таки не мати.

Ми тільки-тільки налагодили відносини, трохи подружилися.

Як вона стане до мене ставитися, якщо я їй скажу, щоб вона рідну маму перестала приводити додому? Буду в її очах якийсь нехорошою мачухою.

А ситуація, тим часом, повторюється все частіше, колишня дружина все частіше ходить до нас.

Не хочу зовсім ні з ким сперечатися, намагаюся не звертати на це увагу, мовчки чекаю, коли вона піде.

Але все одно це дуже неприємно для мене. А мені в моєму становищі хвилюватися не можна. Невже вона доросла жінка, а не розумію, що ми теж сім’я. Просто, здається, що користується моєю добротою.

Чи це нормально, що колишня дружина так часто ходить до нас і почувається, як вдома, а мене навіть за людину не рахує?

КІНЕЦЬ.