– Дочко, не переживай ти так, ну не поступила, значить не доля тобі бути медиком. В інше місце треба пробувати, куди вистачить балів.

– Ні, я тільки в медичний хочу. Я підготуюся ще краще, перездам іспити, і поступлю, обов’язково! А поки піду працювати, он у поліклініку шукають прибиральницю якраз.

Ольга зітхнула, розуміючи, що дочка не відступиться. Катя змалку мріяла бути лікарем, допомагати людям. Ну, що ж, хай пробує, як так вирішила.

Катя домивала останній коридор поліклініки, в якому сиділи люди, чекаючи на прийом.

– Дівчино, вибачте. А ви не дочка Ірини, випадково? Дуже вже схожі на неї.

– Ні, мою маму Ольга звуть.

– Треба ж… Ви копія однієї моєї знайомої, навчалися разом в іншому місті. І родимка на обличчі така сама, от я й подумала так. Я Ірину після випускного і не бачила, поїхали вони кудись.

Катя знизала плечима, ну, схожа і схожа, буває. Увечері за вечерею розповіла мамі про цю розмову. Мама дивно напружилася.

– Ой, Катя, мене теж вічно плутають із кимось, такі обличчя у нас, напевно, не бери в голову!

– Та просто дивно, каже, копія я, і родимка навіть на тому самому місці, як у Ірини цієї. Може, родичі у нас є, буває ж таке.

– Не вигадуй, немає у нас жодних Ірин, і вистачить про це.

Катя не могла зрозуміти причину маминої роздратованості. Вона взагалі останнім часом виглядала втомленою і ніби засмученою чимось. Часто відчувала себе недобре, вік дається взнаки, видно.

З кожним днем ​​Ольга слабшала, після роботи постійно лежала. Катя переживала за маму, але та заспокоювала, як могла, пояснювала, що це через втому у неї.

Якось увечері Катя почула, як мама плаче у своїй кімнаті. Катя зайшла без стуку.

– Мамо, що відбувається, не приховуй від мене нічого, будь ласка!

– Катруся, дочко.. Я серйозно занедужала, вже нічого не допоможе, пізно дізналася я. Не хотіла говорити, але ти повинна знати правду. Ти не моя дочка. Я не могла мати дітей.

Я так мріяла про дитину. Заміж не виходила, хоч кликали. Не хотіла псувати життя чоловікам, адже їм потрібна буде дитина, яку я не змогла б народити. В одному з будинків малюка знайшла тебе, і відразу зрозуміла, що ти моя дівчинка.

Переїхала до іншого міста, щоб ніхто не знав, що ти не рідна. Хто твоя мама, я не знаю, сказали, здорова молода дівчина, більше нічого. Мене скоро не стане, доню, як ти будеш без мене, хто тобі допоможе.

Катя не вірила почутому. Мама занедужала, і вона не рідна їй. Як це все переварити?

Цілу ніч Катя не спала. Згадувала дитинство, як вони з мамою ходили в ліс, збирати гриби, плавали в річці, вбирали ляльок.

– Мамо, а раптом Ірина, про яку говорила жінка у поліклініці моя справжня мама? Адже буває таке, що діти – копія батьків, і родимка така сама.

– Все може бути, доню, земля кругла, трапляються всякі дива в житті.

Каті було цікаво дізнатися, хто її справжні батьки і чому відмовилися від неї. Образи ніякої не було, адже її забрала найкраща мама у світі. Катя розуміла, що рідна мати може виявитися недолугою, адже нормальні не кидають своїх дітей.

Катя дружила з медсестрою з того кабінету, в якому сиділа в черзі жінка, яка сказала про Ірину. Вона попросила знайти ту жінку, сказавши, що вона втратила документ, а Катя хоче їй повернути. Разом вони переглянули список, і за часом відвідування вирахували її.

У Каті була адреса та телефон, звали її Віра Дмитрівна. Катя набрала номер і сказала, щоб та прийшла, треба заповнити деякі папери. За годину вона з’явилася в коридорі.

– Вітаю. Вибачте за клопоти. Це я вам дзвонила. Розкажіть, будь ласка, про ту Ірину, на яку я схожа. Можливо, вона і є моя справжня мама.

Катя дізналася, що Ірина була відмінниця у школі, йшла на золоту медаль. Потім, як це часто буває, хороша дівчинка закохалася в поганого хлопця. Батьки, щоб уберегти доньку, переїхали після випускного до іншого міста, а далі її доля невідома.

Катя дізналася прізвище, місто де жила та навчалася Ірина та поїхала туди. Знайшлися люди, які надали адресу нового місця проживання Ірини. Це було сусіднє місто.

Купивши квиток на автобус, Катя поїхала туди. Ось цей будинок, дзвінок у двері. Відкрила приємна жінка похилого віку.

– Вітаю. А Ірину можна?

– Вітаю. А Іра на роботі, що ви хотіли?

– Мені треба поговорити з нею. Ви її мама, мабуть? Ірина живе із вами?

– Так, а ви хто?

– Я Катя. Скоро вона прийде? Можна мені її почекати, я здалеку, втомилася трохи.

– Ні, дівчино, я незнайомих людей до хати не пускаю!

Катя сіла на сходовому майданчику і почала чекати. За годину з’явилася жінка, яка попрямувала до квартири Ірини.

– Вибачте, ви Ірина?

– Так, що ви хотіли?

– Мені потрібно поставити вам лише одне запитання. Будь ласка, дайте відповідь на нього чесно.. Ви народжували 18 років тому дівчинку?

Ірина зніяковіла, почала поправляти волосся, було видно, що хвильв’ється.

– Ви хто? Чому ставите такі запитання?

– Можливо, я ваша дочка. Все залежить від відповіді.

Ірина захиталася і повільно сіла на підлогу. Вона мотала головою, примовляючи “Цього не може бути, цього не може бути…”

Вони спустилися вниз і пішли до найближчого кафе. Ірина не могла очей відірвати від Каті.

– Господи, та як же так. Вони сказали, що народиться слабка дитина. Я була, як у тумані. Після пологів мені навіть не показали тебе. Лікарі сказали, що дитина дуже слабка, довго не протягне. Я вірила їм, адже лікарі не можуть брехати і помилятися.

Я вступила до медичного, як і мріяла. Вийшла заміж, народила сина, Артемка. Але всі ці роки я чую плач дитини, мого первістка, моєї дівчинки. Господи, як же ти на мене схожа, одне обличчя!

Розкажи про себе, все – все!

І Катя розповіла. Тільки розповідь була про її маму, як вона любила і дбала, як їм було добре разом. Наприкінці розповіді Катя гірко заплакала, сказавши, що мама занедужала і нічого не можна виправити.

– Катю, я лікар. Мені треба побачити виписки, раптом є шанс. Мій колишній чоловік керує клінікою в Німеччині, можемо послати маму туди. Я зобов’язана цій жінці, і тобі. Пробач, дочко, що так вийшло.

Приїхавши додому, Катя надіслала електронною поштою всі мамині виписки. Ірина сказала, що є шанс допомогти Олі, відправивши її до Німеччини. Усі витрати вона бере на себе. Катя була вдячна за допомогу.

Мама, вислухавши Катю, погодилася поїхати. Ірина та Ольга зустрілися. Обійнявшись, довго плакали. Потрібно ж, як буває в житті. Катя познайомилася з братом Артемом, з бабусею Лідою. Та просила вибачення у онуки.

– Зрозумій, Катруся, боялися ми за доньку, адже хлопець її був недолугий, яке життя на неї чекало. Його до речі, вже не стало. Недаремно ми переживали. Я рада, що ти виросла нормальною дівчиною, дякую Ользі.

У Німеччині виявилось, що ситуація у Ольги була не безнадійна. Повільно, але вірно, вона йшла на поправку. Катя весь цей час жила в Ірини, та допомагала їй готуватися до вступу.

Коли Ольга приїхала по доньку, всі зібралися за великим столом.

– Від щирого серця хочу подякувати вам, Ірина, за допомогу моїй мамі. І ще … Дякую, що народила мене, дала шанс прожити це дивне життя!

Ось так Катя знайшла другу матір, хоч і називала її Іриною.