Я не очікувала, що мама, рідна мама, звинувачуватиме мене в тому, що я сама штовхнула чоловіка на зраду. Нібито, я зовсім розчинилася в дитині, а на чоловіка теж треба звертати увагу. Від свекрухи я ще могла на це чекати, вона завжди встає на бік сина, хоча з жіночої солідарності могла б підтримати й мене.

Ми з чоловіком завжди хотіли дитину, але були певні проблеми, тож зробити дитину ми не могли п’ять років. Коли це нарешті сталося, нашому щастю не було меж. Чоловік носив на руках і обіцяв небо в діамантах.

Виношувала дитину я проблемно, часто я лежала у лікарні, щоб зберегти дитину. Це психологічно було дуже тяжко, страшно було не це виносити. Чоловік намагався мене підтримувати, приїжджав, часто дзвонив та писав. З його допомогою переносити це було набагато легше. Для мене його поведінка була показовою – він у складній ситуації був мені опорою та підтримкою. Я була впевнена у своєму шлюбі та у своєму чоловікові.

Але впевненість тривала лише до того поки син не з’явився на світ, потім усе стало не так казково. Дитині одразу ж начепили купу діагнозів. Я плакала тиждень, навіть грудьми годувати не могла. Чоловіка до нас не пускали, коли випишуть було незрозуміло. Потім лікар сказала, що нас виписують, але треба спостерігатися у невролога та інших фахівців.

Почалася тривала боротьба за здоров’я сина. Невролог сказав, що випадки складні, але якщо не запускати, то все можна виправити. Тільки для цього потрібно постійно проходити процедури, навчитися робити кілька вправ і масажів, дав ще купу рекомендацій та направив до інших фахівців. Я почала бігати з дитиною по лікарях, окрилена перспективою все привести в норму.

Чоловік мені не допомагав, він працював. Але й удома підтримки я від нього не бачила. Приготувати вечерю? Ні не чув. Мені доводилося самій крутитися вдома, попри те, що я ще постійно моталася лікарнями з дитиною. Син ріс проблемним, погано спав, погано їв, йому доводилося приділяти всю мою увагу. А в перервах прибиратися вдома, ходити за продуктами та готувати їжу. Адже чоловік цим відмовлявся.

– Ну, я працюю, ти сидиш у декреті. Важко поїсти приготувати?
– Я не просто сиджу, я займаюся дитиною.
– Не цілодобово ж ти ним займаєшся!

Мама зі свекрухою теж підливали олії у вогонь, соромлячи мене за “лінь”. Кожна вважала своїм обов’язком мені розповісти, як вони встигали свого часу і з дитиною позайматися, і прибратися, і чоловіка привітати, і на ринок збігати, і приготувати перше, друге компот. І все це без пральних машин, доставок, роботів-пилососів та памперсів.

Мої пояснення, що в мене на дитину йде набагато більше часу через її особливості, слухати ніхто не хотів. – Нормальна у вас дитина, не вигадуй. Непосидючий трохи, але всі діти такі, – махала рукою мама.

Але я знаю, що це не так. Так, за рік ми зняли частину діагнозів, стало набагато краще, але є ще над чим працювати, щоб у майбутньому син не мав проблем. Це не так впадає у вічі, але теж важливо.

З чоловіком стосунки поступово холоднішали. Він почав пізніше повертатися додому, вихідні проводив із друзями, кажучи, що втомився і йому треба розвіятися. А потім, за класикою жанру, я почала підозрювати, що в нього є інша жінка. Листування, знайдене в його телефоні, це підтвердило.

Чоловік відмовлятися не став, спокійно сказавши, що іноді дозволяє собі розслабитися. І не бачить у цьому нічого такого.
– Ти коли востаннє розмовляла про щось, окрім дитини? Це мій син, я його люблю, але ж не можна постійно все крутити навколо нього! А коли в нас востаннє була близькість? Я вже не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю, коли спати разом лягали!

Кожне його слово било, як ляпас. Я ж ще й винна! Але у чому? У тому, що вже рік не живу сама, бо всі сили та час ідуть на сина, якому стільки всього було потрібно?

Я зібрала речі та пішла з дитиною до мами. Додому вона мене пустила, але не підтримала, заявивши, що чоловік правий, я сама винна.
– Ти собі чогось навигадувала, що дитина у вас вся така особлива, все по лікарях бігаєш. Нормальний він уже у вас, а з тебе просто гроші тягнуть. Чоловік і так у тебе, вважай, два роки терпів – поки ти при надії  була, та потім поки ти по лікарнях кола намотувала. Він не залізний.

І мама вважала винною мене. Після цього дзвінок свекрухи з аналогічними звинуваченнями вже не здавався якимось незвичайним.
– Ти сама до цього довела, розчинилася у дитині. Так само не можна! І зауваж, син не пішов із сім’ї, продовжував вас забезпечувати, сподівався, що все налагодиться. Ну, сходив ліворуч, з ким не буває. Плюнути та забути. Тож повертайся додому.

Сам чоловік зателефонував один раз, але я не готова поки що з ним розмовляти. Я не знаю, як вчинити – повернутися і вдавати, що нічого не було, чи подати на розлучення і далі жити удвох із сином? Чоловіка люблю, від цього ще болючіше. Але раптом мама і свекруха мають рацію – я сама винна в тому, що все так обернулося?

Мене звуть Микола, ця історія щасливого початку моїх серйозних відносин, з дівчиною яка подарувала мені і досих пір дарує ті прекрассні почуття, через які я відчуваю себе щасливим і коханим.

З чоловіком різниця 20 років, це для мене перший, а для нього третій шлюб. Познайомилися, коли він був п’ять років уже, як розлучений, від перших двох шлюбів діти дорослі, і

У відпустку за свій рахунок через карантин. Працюю в держустанові. Я не гребу гроші лопатою, як багато зараз подумали, я – звичайний чиновник нижчої ланки. На цьому тижні через ситуацію