Коли Валентин їхав дорогою, околиці вже огорнула темрява. Хоча це був вихідний день і радісно святкувався Великдень, Валентин працював, оскільки обов’язки з доставляння товарів не можна було відкладати на потім.

З усім тим, він зберігав веселий настрій, а в салоні його автомобіля пахло домашньою маминою випічкою. Вона завжди дбала про те, щоб взяти з собою їжу, щоб він міг насолодитися нею під час подорожі. Увімкнувши радіо, він почув свою улюблену пісню, яка додала йому гарного настрою.

Під час руху сільською дорогою увагу Валентина раптом привернула молода дівчина, яка стояла біля автобусної зупинки на узбіччі.

Було вже пізно, і більше нікого не було в полі зору. Занепокоєний, він опустив вікно і поцікавився: “Щось сталося?”. Дівчина зі сльозами на очах попросила: “Ви не могли б підвезти мене до найближчого міста?”.

Валентин, не роздумуючи, погодився допомогти. Відкривши дверцята автомобіля, дівчина представилася Світланою і, перериваючись риданнями, розповіла свою історію.

Виявилося, що вона їхала на Великдень до подруги в сусіднє село, але помилково сіла не на той автобус, який їхав у протилежному напрямку. Запізнившись на останній автобус, вона чекала кілька годин, сподіваючись, що хтось проїде повз.

Валентин, перейнявшись її скрутним становищем, розрадив Світлану, пригостив її маминим пирогом і завів розмову, з якою вони продовжили свою подорож разом.

Під час подорожі вони відчули, що насолоджуються товариством один одного. Цікавість спонукала Світлану запитати, чи одружений чоловік, на що він відповів, що нещодавно зустрів дівчину, яка йому сподобалася, але ще не зробив їй пропозицію.

Приїхавши до міста, Валентин попросив номер телефону дівчини, здивувавши її своїми намірами. “А як же твоя дівчина?” – поцікавилася вона. На це він зізнався: “Я говорив про тебе”. Через два роки доля зробила свою справу, і вони зв’язали себе тенетами шлюбу – щасливий результат їхньої випадкової зустрічі.

КІНЕЦЬ.