Надворі згущалися сутінки вечора, коли Славко переступив поріг будинку свого колеги Максима. Його запросили на сімейну вечерю, і, поки Славик розглядав внутрішнє оздоблення будинку, двері в кімнату тихо відчинилися, і там з’явилася жіноча постать.

Славко відчув, як у нього перехопило подих. Темне волосся, пронизливі очі – він безпомилково впізнав перед собою Лізу. Її! Дівчину, яка без попередження та пояснень зникла з його життя 7 років тому.

– Ліза, нарешті! — радісно вигукнув Максим, обіймаючи її.

— Дозволь представити, це мій колега, Славко. Ліза трохи вклонилася, ховаючи погляд. Її обличчя стало напруженим.

— Рада знайомству, — прошепотіла вона, явно намагаючись уникнути прямого погляду на Славка. Вечеря проходила у напруженій атмосфері.

Славко не міг позбутися спогадів їхнього спільного минулого, а Ліза явно була не у своїй тарілці. – Що, сподобалася моя сестричка? — пожартував Максим, помітивши погляди Славка.

— Ми… Ми знайомі, — ледь чутно прошепотів Славик.

Після вечері, коли Максим зайнявся своїми справами, Ліза та Славко залишилися наодинці у саду.

– Чому ти пішла? — почав Славко, намагаючись зберігати спокій.

— Без пояснень, без прощання… Ліза зітхнула, погляд її був сповнений болем.

— Я виїжджала за кордон на навчання.

Це був раптовий і складний вибір, але я мала це зробити, оскільки моя майбутня кар’єра залежала від цього рішення. Я думала, що якщо розповім, це тільки ускладнить усе для нас обох.

Але я помилилася… Пробач мені. Славко знизав плечима.

– Ми були молоді. У кожного з нас були свої страхи та помилки. Це нормально. Зараз я повністю тебе розумію. Можливо, в нас вийде почати все спочатку?

Вони сиділи поруч, згадуючи минуле, намагаючись зрозуміти і прийняти те, що сталося. Та ніч стала для них початком нової сторінки у відносинах, де було вже відведено велике місце прощенню та розумінню.

КІНЕЦЬ.