Світло кухонної люстри мерехтіло в бризках гарячого борщу, коли свекруха, Людмила Іванівна, з несхваленням в очах, забрала половник у Ані.

— Ну, хто ж так борщ варить? — звучало це наче вирок.

— Зовсім не за нашим рецептом! Аня стояла перед нею, остаточно розгубившись. Насправді дівчина вкладала душу в кожну страву, намагаючись привнести в цей будинок щось нове, щось зі свого дитинства, своїх спогадів.

Але Людмила Іванівна завжди знаходила до чого причепитися.

— Я просто хотіла… — почала Аня.

– Хотіла що? Зіпсувати традиційний рецепт? – перебила її свекруха. Очі Ані сповнилися сльозами, і вона, не промовивши ні слова, вибігла з кухні. У коридорі її зустрів чоловік Дмитро.

– Знову? — спитав він, побачивши її засмучене обличчя.

— Дімо, я не можу більше так. Чому твоя мати завжди критикує мене? Я ж просто хочу, щоб усі були щасливі.

Дмитро взяв її за руки.

— Я знаю, що ти намагаєшся. І я ціную це. Не сприймай її слова близько до серця. Раптом у коридор вийшла Людмила Іванівна з тарілкою борщу в руках.

— Аня, — почала вона, — вибач. Я знаю, що була надто строга. Твій борщ насправді дуже смачний, просто… не такий, як я звикла. Аня здивовано подивилася на неї.

— Мама має рацію, — сказав Дмитро.

— Ми просто звикли до одного смаку, але це не означає, що інший смак є поганим. Аня посміхнулася і підійшла до свекрухи.

— Може, завтра я приготую ще щось? Цього разу щось класичне, але з моєю родзинкою? Людмила Іванівна кивнула і поцілувала невістку в лоба. — Нехай цей випадок стане початком наших спільних кулінарних пригод.

КІНЕЦЬ.