Микола прийшов з роботи пізно. Він відкрив двері своїм ключем і зайшов у коридор. – Кохана, я вже вдома! – гукнув чоловік. – Світланко, ти де?! Але Миколі ніхто не відповів. – Хм, дивно… – пробурмотів він, роззуваючись. Микола взув домашні капці й пішов на кухню. – Господи, Світланко! – ахнув чоловік, побачивши за столом свою дружину. – Ти чого не відгукуєшся? Світлана якось дивно подивилася на Миколу. – Я оформила папери, – сказала вона. – Я не можу цього більше терпіти. – Які ще папери, люба?! – ахнув чоловік. – Ти про що взагалі? Микола дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Микола прийшов з роботи пізно. Він відкрив двері своїм ключем і зайшов у коридор.

– Кохана, я вдома! – гукнув чоловік. – Світланко, ти де?!

Але Миколі ніхто не відповів.

– Хм, дивно, – пробурмотів він, роззуваючись.

Микола взув домашні капці і пішов на кухню.

– Господи, Світланко! – ахнув чоловік, побачивши за столом свою дружину. – Ти чого не відгукуєшся?

Світлана якось дивно подивилася на Миколу.

– Я оформила папери, – сказала вона. – Я не можу цього більше терпіти.

– Які ще папери, люба?! – ахнув чоловік. – Ти про що взагалі?

Микола дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається.

– Я хочу, щоб ти платив мені аліменти на сина, – просто сказала Світлана.

– Які аліменти? Ми що розлучені?! – розгублено пробурмотів Микола. – Що ти за нісенітниці говориш?

– Жодних нісенітниць я не говорю. Я забула, коли бачила від тебе гроші. А мені треба дитину годувати. І дитина росте їй постійно щось потрібно. На нього черевики он вже малі. Ти не думаєш, що на все гроші потрібні?

– Чому я не думаю, я думаю, але ж ти знаєш про мої обставини.

– Які такі у тебе обставини, якщо в тебе є дружина й дитина, яких треба годувати й одягати? Та я для себе нічого не прошу, але ж ти повинен хоча б на сина мені гроші давати.

– Слухай, я просто не міг нічого виділити ці пару місяців…

– Слухай, а коли ти приходиш додому і просиш щось поїсти, ти не думаєш, на які гроші я це купую?

– Але ж ти теж щось заробляєш?

– А хто сказав, що я маю крім сина годувати дорослого здорового мужика, який не дає мені грошей уже протягом кількох місяців.

– Ну не перебільшуй, всього пару місяців…

– А у цих місяцях шістдесят днів і щодня потрібно щось їсти, і чомусь навіть не один раз! То ти зламав машину і всі гроші пішли на ремонт, то твоя мати заслабла, і ти віддав їй гроші на процедури.

– Ти май совість, адже це моя мати, я мушу їй допомагати!

– Безперечно мусиш, але не всю ж зарплату ти повинен був їй віддати? Адже твоя дитина теж хоче їсти і має свої запити. Крім того, у твоєї матері ще двоє дітей, окрім тебе є, щось вони не поспішають їй допомагати. Як це пояснити?

– Ну ти ж знаєш, що у Маринки кредит, а Іра сама копійки заробляє…

– Так, і тому ти і їм намагаєшся допомагати?

– Ну я ж старший брат.

– А ще ти– чоловік і батько, і маєш приносити в сім’ю хоч якусь суму грошей. Ось тепер я подаю за аліменти, і мені переводитимуть чверть твоєї зарплати.

– Ти, напевно, зовсім вже?! Ти вирішила розлучатися зі мною?

– Ні, до розлучення ще справа не дійшла, але аліменти я отримуватиму. Мені набридло перебиватися з копійки на копійку і годувати дорослого мужика. Я вже забула, коли я собі щось купувала, навіть одяг. Я хочу, щоб ти теж брав участь у сімейному бюджеті.

Світлана вийшла з кухні, але чула, як Микола з кимось довго розмовляв по телефону.

– Напевно, матері скаржиться на сварливу дружину, яка потребує грошей, – подумала Світлана. – Говорять, що мені від Миколи тільки гроші й потрібні…

…Вранці, коли Микола був на роботі, а сина Світлана відвела в садок, їй зателефонувала свекруха.

– Світлано, це правда, що я чула, – почала вона офіційним голосом.

– А що ви чули? – як ні в чому не бувало, спитала Світлана.

– Що ти подаєш на Миколу на аліменти?

– Так це правда. Я подаю на аліменти, бо мені набридло, що всі гроші він віддає чи вам, чи сестрам, але в сім’ю нічого не несе. Я віднесу в бухгалтерію лист і все. Частину зарплати я отримаю.

– А ти знаєш, скільки Микита заробляє?

– Ні, з вашої милості не знаю. Він же часто частину відносив вам, а ще допомагав сестрам. В однієї – кредит, в іншої зарплата маленька. А наш син у чужих обносках ходить. А тут він ще й чужу машину зламав, йому довелося купу грошей віддати. І чомусь ніхто з вас не допоміг йому. Чому така несправедливість?

– Світлано, ти несправедлива і до свого чоловіка, і до нас. Допомагати своїм близьким це нормально.

– Так, якщо допомагати, але не повністю утримувати. І виходить, що це гра в одні ворота. Він усім допомагає, окрім мене й сина, а йому ніхто допомагати не хоче. Коли я хотіла вийти на роботу, ви відмовилися сидіти з Сашком, мені довелося відмовитися від чудової пропозиції. Тепер Сашко ходить в дитсадок, але мені доводиться постійно відпрошуватися, якщо хлопчик заслабне, бо вас просити про щось марно.

– Але я ж слаба жінка!

– Не така вже ви й слаба. Коли вам потрібно, ви слаба, а коли є можливість відпочити або розважитись, то відразу одужуєте. І навіщо ви мені зараз дзвоните? Переконати не подавати документи? То цього не буде. Я все одно отримаю свої гроші.

– Яка нахабна! – ахнула свекруха і поклала слухавку.

Через годину зателефонувала сестра Миколи Марина.

– Світлано, мені щойно мама подзвонила, вона плакала. Навіщо ти її образила?

– Я нічим її не образила. Я просто сказала, що подала на Микиту на аліменти?

– Ви, що, розлучаєтеся? – ахнула дівчина.

– Ні, свого чоловіка я залишу собі. Але я подала на аліменти, і тепер отримуватиму частину з усіх видів його заробітку на користь нашого сина. Мені набридло утримувати дорослого мужика, який нічого не приносить додому. Він забув, що, окрім сестри та матері, у нього є дружина і син.

– Слухай, ти взагалі знахабніла! Які аліменти? Це ж така ганьба!

– У чому ганьба? Сотні тисяч жінок отримують аліменти зі своїх чоловіків.

– Так, але ви живете разом, і ти раптом вирішила подавати на аліменти, як дружини якихось гульвіс роблять. Тобто таких чоловіків, котрі самі не можуть донести гроші додому.

– А мій чоловік і не може сам донести гроші додому. Він же ж вам їх дає.

– Кому це нам?!

– Так тобі, твоїй сестрі, матері…

– Але матері потрібно допомагати, вона – стара і слаба.

– Так, але ви з сестрою теж старі та слабі? Незрозуміло, чому він має все роздавати вам, а ми з сином маємо без копійки сидіти?

– Ну якщо він нам потроху й допомагав, то це тільки показує, що він чудовий брат.

— Значить, він — чудовий брат, але дуже поганий батько і чоловік. Коли син просить його щось купити, він одразу відмовляється нестачею грошей. А потім просить у мене. А я й сама мало заробляю. Та й узагалі мені незрозуміло, чому, живучи разом зі мною, він усі гроші віддає набік.

– Послухай, Світлано, у мене кредит. Я просто не впораюся, тому мені брат і потрохи підкидає. А у Іри, ти ж знаєш, зарплата крихітна. Їй взагалі ні на що не вистачає!

– Він зовсім не зобов’язаний тобі і їй щось «підкидати». Візьми другу роботу, якщо не можеш впоратися і вирішуй свої проблеми сама.

Тепер я отримуватиму частину його зарплати. Можливо, це його чомусь навчить.

А ви причепилися до нього і живете приспівуючи!

Тому я й подала на аліменти і не варто мене переконувати. Я все сказала…

Світлана поклала слухавку та гордо посміхнулася. Нарешті вона вчинила правильно.

Нехай свекруха й зовиці сваряться, але Світлана точно знає, що вона права!

…Через кілька днів Микола прийшов з роботи і поклав на стіл гроші.

– Ось, це моя зарплата. Я все обміркував і вирішив, що ти права, Світланко. Я не хочу втрачати тебе, тож поки ми не станемо на ноги і не виростуть наші діти, бюджетом розпоряджаєшся ти…

Світлана обійняла чоловіка. Нарешті він все зрозумів. Зрозумів і обрав її і сімʼю. А все могло б закінчитися зовсім погано…

КІНЕЦЬ.