Я ще з дитинства дуже любила та поважала своїх батьків, вважала, що це найдорожчі люди, на яких можна спертися і покластися в житті.

У свої 19 років я щиро закохалася і вийшла заміж за Олега. У 20 років я стала мамою, у мене з’явився синочок, такий гарненький і милий хлопчик.

У чоловіка власного житла не було, тому ми весь цей час жили у моїх мами й тата.

Тоді у них була двокімнатна квартира, але світла та простора. Ще у них була зовсім невеличка однокімнатна квартира. Тоді там жила моя бабуся, це було її житло. Та згодом вона стала старенькою і її забрав до себе мій дядько, її рідни син.

Коли нашому синові виповнилося пів року, ми з чоловіком захотіли жити окремо від батьків.

Я запитала у них, чи можна нам переїхати в ту однокімнатну квартиру. Але мама відмовила. Вони з батьком вирішили продати обидві квартири, щоб купити простору та світлу трикімнатну квартиру, про яку завжди мріяла мама та маленьку дачу.

Моя мама сказала, що мені одній буде складно з дитиною, адже чоловік постійно працює, а вона завжди допоможе мені, тому нам навіть буде краще, якщо ми житимемо поряд з ними.

Я тоді ще була зовсім юна та нерозумна.

Я чомусь тоді таки вирішила, що мама моя правильно говорить, вважала, що вона має рацію.

Навіть чоловіка вдалося вмовити, хоча він був готовий на орендовану квартиру переїхати.

Потім батьки почали процес з продажем квартир.

Саме тоді ж мою маму звільнили з роботи, на жаль, і вона залишилася без заробітку.

Працювали лише мій тато та чоловік. На життя нам всім якось вистачало.

Ми всі в’їхали в нову квартиру. Мама займалася ремонтом. Але коли з ремонтом закінчили, з’ясувалося, що шукати роботу мама не збирається.

Вона просто нам сказала, що хоче сидіти вдома зі своїм онуком. А мені, мовляв, вдома сидіти не справа, адже я ще молода і сповнена сил і мені треба виходити на роботу.

Я розуміла, що по-іншому не вийде, тому таки влаштувалася на роботу і ще вчилася заочно в інституті. А мама сиділа з моєю дитиною.

Більшу частину зарплати я віддавала мамі, бо вона постійно говорила, що моїй дитині потрібно те, дитині потрібно це.

А потім, згодом, я якось випадково почула, як моя мама своїй подрузі скаржилася, ніби це вона забезпечує онука, годує-одягає і взагалі на її плечах вся наша сім’я, а ми з чоловіком наче ледарі, адже сидимо на всьому готовому у них з батьком.

А її подруга обурювалася, як це ми такі з чоловіком молоді і не здатні забезпечити самі свого власного сина, а не сподіватися постійно на маму свою вже давно немолоду.

Мама їй наговорила, що ми мало заробляємо, хоча це не так, і ми з чоловіком платимо за все. Батьки буквально навіть мила не купують додому, все на нас аж до комунальних платежів і ми вже звикли до цього.

Я тоді образилася на неї, але йти на якісь суперечки не зважилася, так не хотіла сперечатися, адже так хочеться спокою в родині, а тим паче в такі важкі часи.

А згодом я знову дізналася, що мама розповідає, ніби оплатила мені інститут, хоча це чоловік платив за навчання, мої батьки нам зараз абсолютно ні копійки не дають.

Зараз я стала мамою ще й маленької доньку і сиджу в декреті. Мама так і не працює, тато теж, хоча вони ще навіть не на пенсії, і добре здоров’я мають, ще могли б заробляти і хоча б на себе витрачати, нам вже б було легше.

Зараз виходить так, що всю сім’ю забезпечує мій лише мій чоловік.

З дітьми мені мама більше не допомагає, хоча всім розповідає, як порається з онуками і працює сама в будинку.

І постійно вона говорить моєму чоловікові, що грошей не вистачає ні на що. А батько їй підтакує.

Останнім часом чоловік хоче з’їхати від моїх батьків на орендовану квартиру.

Я, з одного боку, вже теж так не хочу більше жити зі своїми мамою та татом. Але, з іншого боку, як я залишу батьків, якщо вони не працюють? Вони ж ростили мене, як я їх зараз покину?

Замкнуте коло якесь, і як зараз вибратися з нього я теж не знаю, адже на одну чоловікову зарплату ми орендовану квартиру теж оплатити не зможемо.

Прикро, що найрідніші люди так поводять себе. Що ми ще можемо зробити?

КІНЕЦЬ.