Антоніна Василівна задумливо дивилася у вікно на нескінченно гарний зимовий краєвид.

Тиша та спокій…

Але на душі у Антоніни Василівни не було спокою.

Півгодини тому до неї навідалася стара приятелька Клава. Вони колись разом працювали і навіть дружили сім’ями, відзначали спільно свята, добре що жили в сусідніх будинках.

Але так склалося життя, що у Клавдії з чоловіком дітей не народилося, а Антоніна Василівна двічі сходила до пологового будинку. Спочатку виписалася з хлопчиком, а через п’ять років з дівчинкою.

Спільного між ними зовсім не залишилося, та ще й чоловік Клавдії почав гульбанити. Так і припинилися усілякі стосунки.

Потім у Антоніни Василівни не стало сина. Доньці тоді було п’ятнадцять років. Якби не вона – вони з чоловіком навіть не знали би, як це пережити…

Клавдія тоді знову до її сім’ї приходила часто, на чоловіка свого скаржилася, доньку їхню хвалила, від своїх негараздів намагалася відволіктися.

А потім уже й донька виросла, вийшла заміж, діток народила. А Клавдія начебто ще частіше почала навідуватися. Привчила згодом Антоніну Василівну до церкви ходити – сама Клавдія побожна з дитинства була. А Антоніна Василівна виховувалась невіруючою.

Спочатку вона з Клавдією рідко ходила до храму – так, з цікавості. А потім сподобалося. Чоловік посміювався, а потім змирився. І навіть зізнався, що його мати в дитинстві таємно хрестила, тож без відспівування в останню путь попросив не відправляти.

Потім обидві жінки одного року овдовіли.

Тяжко на старості років наодинці, ой як тяжко! І донька не помічниця – у неї свої справи, свої клопоти.

На цьому старі приятельки і зійшлися – удвох вже веселіше доживати вік.

І якось так повелося, що Клавдія приходила до Антонини Василівни, а не навпаки. Стали вони близькими подругами!

І майже ніяких секретів у них один від одного не було. Обговорювали всіх і вся. А що ще в їхні роки робити? Городи вже не під силу, у далекі поїздки та подорожі здоров’я не дозволяє вирушити.

Ось і розмовляли за чаєм.

Сусід у під’їзді у Клавдії новий з’явився. Добропорядний такий. Сам живе.

Антоніна Василівна після того, як чоловік пішов, ні на кого навіть дивитися не хотіла. А Клавдія, незважаючи на свої роки, на чоловіків поглядала.

І ось самотній сусід їй все спокою не давав.

-Він у віці вже, але спину прямо тримає, – ділилася Клавдія своїми спостереженнями. – В магазин ходить, м’ясо, рибу бере.

-Ти прямо стежиш за ним? – сміялась Антоніна Василівна.

А Клавдія махала на неї руками – що там стежити?

Магазин один, всі там закуповуються, всі всіх бачать.

Все літо приятельки обговорювали сусіда, а принагідно й інших знайомих, а також багато говорили про доньку Антоніни Василівни та її родину.

-Гарна у тебе Зінка, звичайно, – захоплювалася Клавдія. – Скільки їй? П’ятдесят є?

-Сорок дев’ять ще, – відповіла Антоніна Василівна. – Онуки виросли так швидко. А Зіна так, гарна у нас. І чоловік у неї дуже добрий. Я прямо не натішуся на них.

А восени з’ясувалося, що у сусіда Клавдії є син. Він приїхав до батька і лишився жити з ним. Тем для розмов приятелькам додалося – обоє самотні, що там за долі у них, цікаво…

Клавдія будувала припущення одне неймовірніше другого, прямо хоч романи пиши!

Настала зима.

Однієї суботи донька запропонувала Антоніні Василівні пройтися по магазинах.

Поїхали втрьох – вона, донька та зять. Машина в них гарна, тепла… Антоніна Василівна милувалась парою – а вони воркували. Про що говорили, вона не чула. Але те, що це щаслива сім’я, було очевидним і без слів.

По магазинах добряче находилися – це ж треба такі приміщення величезні! Поки обійдеш – півдня пройде!

Набрала собі в візок смаколиків всяких – Новий рік скоро, настав час готуватися. Хоч і зустрічає вона зазвичай це свято в сім’ї доньки, але й самій треба приготувати щось смачненьке. Клавдія обов’язково прийде, от і посидять.

Настрій якось одразу піднявся, бадьорість з’явилася.
Додому поверталася з покупками і в чудовому настрої.
Донька допомогла пакети донести до квартири, чоловіка відпустила, сказала, сама добереться, їй треба ще в кілька місць заскочити.

Розклала Антоніна Василівна продукти. А тут і Клавдія прийшла – знала, що повернулися з магазину, машину бачила у дворі.

-Ну що там, у гіпермаркеті цьому? Цікаво? Багато народу?

Антоніна Василівна показала свої покупки.

-Народу, Клавдія, звичайно, багато. А як гарно! Все блищить, переливається. Знаєш, одразу свято відчувається!

-А я ще нічого не купувала… – Клавдія сумно зітхнула.

-Так більше грошей заощадиш, – засміялася Антоніна Василівна. – Все одно до мене прийдеш. А моїх продуктів з лишком вистачить! Ти тільки холодець свій фірмовий зварити не забудь!

Вони обговорили меню на майбутнє застілля, торкнулися теми сусіда із сином.

-Знаєш, Антоніно, що я тобі скажу… Сам сусід самотній, точно. Я дізнавалася в поліклініці. Ти ж знаєш, там Райка прибиральницею працює, все знає. А ось син його розлучений. Кажуть, приїхав до батька, бо його дружина виставила.

Антоніна Василівна похитала головою.

-Не ліньки тобі про них чутки збирати? Живуть люди і нехай собі живуть.

-Це тобі є чим голову зайняти – у тебе он Зінка, онуки, зять. Є про кого сумувати. А що мені? Краще скажи – ось що жінкам треба, га? Такий чоловік видний, на гарній машині їздить, пальто в нього таке модне.

Антоніна Василівна не знала, як відповісти на це запитання. Вона сама все життя любила тільки чоловіка. Без пальта та машини. Просто через те, що він такий… Свій! Рідний.

Побалакали ще трохи. Попили чаю з печивом.

А вранці за вікнами було білим-біло! Нарешті пішов сніг!
Антоніна Василівна дивилася у вікно з якимось дитячим захватом.

Настрій одразу піднявся.

Захотілося рухатись, щось робити, клопотати.
Антоніна Василівна поставила варитися бульйон – сьогодні вона зварить борщ. І вони з Клавдією добре пообідають. І може, навіть ігристе відкриють.

Вона готувала борщ і все у вікно поглядала, насолоджувалася зимовим краєвидом.

А потім прийшла Клавдія.

Пообідали. Добре посиділи.

-У сина сусіда мого… Жінка зʼявилася, значить, – як би між іншим сказала Клавдія.

-Ой, так й добре, – чомусь пораділа за незнайому людину Антоніна Василівна. – Сама кажеш, чоловік видний. Чого йому самому бути?

-Не знаю прямо, як тобі й сказати…

-Ну, як є, так і кажи. Чого тягнеш?

Клавдія насупилася. Потім тихо сказала:

-Зінка твоя до сина сусідського бігає. Сама особисто бачила!

Антоніна Василівна застигла. Вона спробувала щось сказати, але змогла.

Її донька? Її сонечко? Мати щасливої ​​родини! Ні! Не може бути.

-Ти як хочеш думай, тільки я особисто їх бачила. Ось як тебе зараз.

…Клавдія пішла. А Антоніна не могла заспокоїтися.
Її донька. Що вона творить? Хіба так можна?

-Погано мені, доню… Не знаю, що зі мною, – говорила Антоніна доньці по телефону.

Антоніна Василівна зранку встала і відчула якусь слабкість.

-Мамо, я зараз приїду!

Вони примчали вдвох із чоловіком. Донька метушилася біля неї. Зять викликав швидку.

На прощання лікар порадив уникати хвилювань і обов’язково дзвонити йому, якщо що.

Зять поїхав працювати. А донька лишилася.

І тоді між ними відбулася та серйозна розмова.

-Я все знаю… Про твого коханця. Я дуже боюся, що ти втратиш свою сім’ю через це все!

Донька мовчала, слухаючи це. І Антоніна Василівна зрозуміла, що Клавдія казала правду.

-Я не знаю, чого тобі не вистачає… Але я не можу спокійно жити, знаючи, що ти зраджуєш чоловіку.

Антоніна Василівна заплакала, а донька кинулася до неї.

-Мамусю, не треба! Тобі не можна хвилюватися!

-Пообіцяй мені, що ти припиниш ці стосунки…

-Мамо, повір, між нами немає нічого серйозного! Це так… флірт.

Вони тоді не обговорювали це. Просто одна пообіцяла, а друга повірила.

Поки вони говорили, заскочила Клавдія, побачила, що подруга не одна, пішла, сказавши, що прийде завтра.

…Вони сиділи за святково накритим столом. Антоніна Василівна вже почувала себе краще, але все одно дочка допомогла їй приготувати та розставити на столі страви. А потім пішла, взявши з матері обіцянку не мити посуд. Завтра вона прийде і все вимиє.

Новий рік Антоніна Василівна зустрічала у сім’ї доньки. І з радістю спостерігала колишні стосунки щасливого подружжя.

Не обманула донька.

А сьогодні вона готувалася до традиційних посиденьок з Клавдією.

Та прийшла не з порожніми руками. Принесла фруктів, три миски свого фірмового холодця. Як подарунок вручила Антоніні Василівні новенький апарат для вимірювання тиску.

Сіли за стіл, під телевізійні новорічні передачі стукали вилками, брязкали кришталевими келихами з яблучним соком, говорили банальні тости.

-Знаєш, Василівно… Винна я перед тобою дуже, – раптом сказала Клавдія. – Я як дізналася, що в тебе трапилося, то побігла до церкви. До батюшки. І все йому розповіла. Попросила допомоги, боялася, що не стане тебе раніше через мене.

Антоніна Василівна здивовано дивилася на свою приятельку. Але розсудливо вирішила промовчати. Дати виговоритися Клавдії.

-Загалом, діло таке… Зінка твоя ні в чому не винна. Нікого в неї немає. Вигадала я все це, розумієш? Від заздрощів. Все життя тобі заздрила! У тебе й чоловік добрий. Та й діти. Ну, гаразд… Немає чоловіка, та й сина теж…

Клавдія потяглася до графинчика.

Антоніна Василівна мовчала.

-Ну, коротше. Син сусідський давно вже поїхав. Передумали вони там розлучатися. Ось… А я наговорила тобі всього… Вибач мене…

Антоніна Василівна не могла підібрати слів.

-Значить, так, подружко… Йди но ти… До себе додому! І знати я тебе більше не бажаю!

Клавдія заголосила, намагаючись викликати співчуття, але побачила обличчя Антоніни Василівни і замовкла. Зрозуміла, що краще не сперечатися. Піти від гріха подалі.

А Антоніна Василівна, залишившись сама, доїла залишки смачного холодця зі своєї тарілки і далі дивилася телепередачу.

А у голові роїлися думки.

-Якщо Клавдія вигадала, то з ким моя Зіна водилася? Адже зізналася. Отож… А якщо б не подруга, не відомо, чим би справа закінчилася. Зупинилася б Зіна чи ні? Ой, що ж це робиться…

А коли Антоніна Василівна вже збиралася спати, прибравши зі столу залишки бенкету і склавши брудний посуд у мийку, то подумала: а чого це я Клавдію прогнала? Вона сім’ю доньки, можна сказати, врятувала, сама того не знаючи.

Знати про це зовсім не обов’язково.

Але зателефонувати та покликати на чай з пирогом треба.

Але не завтра…