Тетяна весь день поралася на кухні. У чоловіка Миколи сьогодні ювілей. Він якраз зараз має приїхати з санаторю, куди йому дали путівку, як хорошому працівникові на честь ювілею.

На заводі він працював тридцять років. Починав з простого робітника, а дійшов до головного інженера.

Усі свої свята вони відзначали день в день. Ось і сьогодні саме день ювілею. У залі вже стоїть великий стіл під білою скатертиною. Свекруха Тетяни Ніна Григорівна старається для сина, розставляє посуд.

Тетяна зі свекрухою за стільки років притерлися один до одного. Та й що ділити Тетяні із сімдесятирічної жінкою. Вона для неї тепер одна мати, свої батьки в Тані вже немає. Вона її одразу після весілля стала мамою називати.

Діти теж допомагають чим можуть. Дві дорослі доньки студентки Оксана та Ніна прибирали та прикрашали квартиру.

Друзі та гості запрошені на шосту годину. Є ще час.

– Щось Микола спізнюється, треба було зустріти його.

– Мамо, ми пропонували, сказав сам добереться. І справді вже більше години минуло, як має приїхати. Дивно. І телефон не відповідає. Напевно сіла батарея у поїзді. Гаразд, час є. Чекаємо.

– Що ще зробити? Я допоможу.

– Нічого. Все майже готове. Ти приляж, відпочинь.

Ніна Григорівна справді втомилася, зранку на ногах.

– Так. Полежу мабуть. Розбуди як приїде. Раптом засну.

Минула ще година. Нарешті Микола з’явився на порозі. Зустріч та обіймання пройшли якось холодно. Микола поспішав у душ до приходу гостей.

– Ну, навіщо сьогодні це було робити? Я лише з дороги.

– Ми ж домовлялися перед твоїм від’їздом, що приїдеш так одразу до столу. Та й учора я тобі казала.

До урочистості залишається зовсім небагато. Скоро вже й гості збиратимуться: брат та сестра Миколи з сім’ями, Таніна сестра з чоловіком, колеги Миколи по роботі. Усього чоловік двадцять.

Гості зібралися. Усі вітали ювіляра. Хвалили дружину та маму за відмінне свято.

***

Ранок. Микола одягнувся і тихо вислизнув за двері. Він думав, що його ніхто не помітить, але мама все побачила. За півгодини він повернувся. – Що відбувається, сину. Ти якийсь дивний. Ану викладай все.

– Мамо, все добре. Ти коли додому поїдеш? Тебе відвезти.

– Ти мене женеш? Я ще тут буду. А що трапилось?

– Мама. Це наша справа. Нам із Тетяною поговорити треба наодинці.

– І що ж? Роман курортний? Підчепила там тебе якась…

– Мамо, навіщо так брутально. Рита прекрасна жінка.

– Прекрасні вдома сидять і на чоловіків чекають!

Мама пішла до кімнати. Тетяна все чула, вона вже встала і хотіла приготувати сніданок.

– Ну от ти все знаєш, все зрозуміла. Тобі краще виїхати. Я так думаю, дівчата зі мною жити не захочуть. У тебе є квартира.

– Немає слів.

Тетяна й справді не знала, що сказати, і не лише сказати. Вона не знала, що робити.

Так, квартира Миколи, та це не зовсім так. Квартира раніше належала Ніні Григорівні. Свекруха десять років тому переписала цю квартиру на сина та онучок, а сама переїхала до батьківської. Іншим дітям вони ще за життя свекра допомогли із квартирами. Тетяна вже мала квартиру, яку вони здавали. Таня на цю і не претендувала, але Ніна Григорівна все одно перед нею тоді вибачилася.

Нині ж Микола прямим текстом виганяє її. Та й дівчатка із ним жити не захочуть.

Таня плакала. Вихідні треба присвятити переїзду. Потрібно починати життя спочатку.

– Нічого дівчинко, – заспокоювала її свекруха, – я до тебе буду в гості приходити, можна?

– Можна, – Таня заплакала на плечі свекрухи.

Прокинулися дівчата. Довелося їм розповісти.

– Так. Ми звідси не поїдемо. Це наша квартира.

– Правильно! Молодці! Нехай батько думає сам, як йому жити, – сказала їм бабуся.

– Ми до тебе приходитимемо, мамо, ти не плач. Ми не маємо наміру пускати цю сюди. І ти приходитемеш до нас.

– Молодці онуки. Подивимося, як він викрутиться.

Таня поїхала. Ніна Григорівна також.

– А ви чому не в мами? Коли до неї переїжджатимете? – Запитав батько.

– А ми тут житимемо. Тут у нас інститут поряд і взагалі ми звикли тут.

– Дівчата мають з матір’ю жити.

– Ми вже великі дівчатка. Самі вирішимо.

– Ні. Давайте до матері. Сюди завтра Рита приїде із донькою.

– Їм можна, а нам не можна. Ми твої доньки.

– Мама у вас є.

– А батька вже нема?

– Ну, навіщо ви так?

– Ми залишаємось. Це наша квартира. І житимемо кожна у своїй кімнаті, як і раніше. Так, і годувати нас не треба, самі впораємося. Ну, а ви вже як хочете. І в гості до нас приходитимуть мама та бабуся.

– Ну, це вже занадто.

Але батько нічого зробити не міг. Дівчаткам належала більша частина квартири, його мати постаралася.

Батько таки привіз Риту та її дочку 15 років.

У дівчаток став пропадати одяг, а одного разу вони застали Риту, що рилася в їхніх речах.

– Що вам тут треба?

– А я хотіла щось доньці взяти одягнутися. У вас розміри однакові. Вона б поносила, потім повернули б. Он у вас скільки одягу.

– У нас не магазин. Так можна було й спитати спочатку. Наші речі не чіпати.

Рита почала просити в Миколи виставити доньок. Вона не сподівалася жити в одній кімнаті. Микола обіцяв всю квартиру, а тут ще й дорослі доньки мешкають. А днями ще й його мати приперлася. Мило з онуками на кухні розмовляла. Чай пили, а її просто ігнорували. І так з глузуванням їй сказала: “Що ти тут робиш, люба, ти хто?” Миколай навіть їх не познайомив.

Рита ніяк не могла вплинути на ситуацію через Миколу. Їй усе це набридло, і вона відкритим текстом показала дівчинкам на двері. Вона не знала, що квартира належить не лише Миколі. Дівчата у відповідь послали її подалі. Слово за слово, почалася сварка.

До приходу Миколи Рита все знала та збирала речі.

– Що тут відбувається? – З порога запитав він.

– Ти мені обіцяв квартиру. А тут! Ти майже не господар. Як це розуміти? Де ми тепер будемо жити? Краще б я з Михайлом погодилася жити. Зараз уже знову б відпочивали. Він мене запрошував. А від тебе — ні квартири, ні грошей. Та ще й ці твої родичі.

– Ти ж казала, що любиш мене?

– Жити нам ніде, будь-кого полюбиш, аби квартира була. Зрозумів?

Микола зупиняти її не став. Пішла назавжди.

Донькам так нічого й не сказав. Стало соромно. Їздив до Тетяни, вибачався. Але що тепер виправиш, накосячив на повну.