Сусідка Наталія Петрівна була дуже доброю та привітною жінкою.

Олексій її поважав, ледь не мамою називав. Завжди і приголубить, і обігріє з того часу, як він залишився один, без батьків…

Тяжкі були часи, але Петрівна підтримала його тоді. То до себе покличе, нагодує. То до нього завітає ввечері, чи не треба чогось. Так і жили по сусідству, як рідні…

А потім Олексій одружився. Дружина Тоня не була ані красунею, ані розумницею.

Працювала на його ж заводі.

А якось після нічної зміни вони разом поїхали додому. Тоня до себе покликала, поснідати.

Та так і поснідав він до наступного вечора. І пообідав, і повечеряв…

Готувала Тоня добре, з натхненням. А Олексій, який звик до сухомʼятки й обідів у заводській їдальні, і розтанув.

Тим і взяла вона його, ну, якщо не брати до уваги ще й жіночої ласки, на яку вона не скупилася.

Після весілля квартиру Тоні здали в оренду, а вона перебралася до Олексія.

І одразу ж подружилася з Петрівною.

– Хорошу жінку взяв, – говорила вона Олексію.

А сам він про це особливо й не замислювався.

Все по-своєму перевернула Тоня в його квартирі. Шпалери в спальню купила – ну це зовсім вже! Помаранчеві в розводах, як мокрі і не висохнуть.

Ремонт вона сама зробила. На ліжку саморобна ковдра. У стилі «кантрі», як казала Антоніна.

Кухня теж уся у фруктах-ягодах на стінах. Живий кущ у кутку, за яким слідкувати треба.

Не подобалося йому все це, і сердився Олексій. А сваритися він не звик. Петрівні поскаржився якось, а вона сказала:

– От мені б хтось прийшов і поклеїв шпалери, хоч помаранчеві, хоч які, але нові. Спасибі б сказала. А ти носа вернеш. Не можна так, Олексію.

…А через місяць Тоня поклеїла шпалери й Петрівні. Безкоштовно. Але старенька в боргу не залишилася.

Пиріжків їм із картопелькою і з капусточкою насмажила й принесла на вечерю.

А сама не лишилася. Ніколи їй, від сина дзвінка чекає…

…Син Петрівни – це були всі її переживання. Як поїхав був в інше місто, уже років десять минуло, та так там і залишився.

Дзвонив рідко. Слухавку не брав. Нема чого, мовляв, матері дзвонити йому, зайнятий дуже.

Адреси Петрівна точно не знала. Знала, приблизно де, та й все. Не говорив він їй толком нічого.

А от обіцянками приїхати годував матір справно. Там уже й онуки підросли, а він усе не їхав.

Петрівна дзвінків чекала, намагалася вечорами не відлучатися. Тому й казала Олексію:

– Ти як синочок мені, самотність мою прикрашаєш…

Він цим її відношенням і користувався. Йому теж важко було без батьків, часто їх згадував.

А Тоня ніби сама по собі, все клопочеться, чистить, миє. То вікна, то посуд у серванті. А то до Петрівни піде ввечері, їй допомогти прибрати.

Олексія це почало дратувати. Не те, що вона сусідці допомагає, а те, що інших інтересів у неї немає.

Ні кіно з нею не подивитися, ні книжку не обговорити. Вся у справах, вся у турботах. Зате ситий і в чистоті живе. До помаранчевих шпалер звик поступово…

А тут раптом Петрівна заслабла, так Тоня давай доглядати її.

Олексій теж допомагав – і в аптеку збігає, і до лікаря на таксі відвезе.

Але краще їй не ставало, злягла старенька…

Лікарі стали на лікарні наполягати, а вона відмовляється.

Ось син зателефонує, скаже мовляв вона йому, що у лікарню її кладуть, тоді й ляже.

Але син так і не дзвонив, довелося вмовляти її: не можна, мовляв, так.

Здоров’я треба поправити, а то мало що.

Коли Петрівну відвозили на швидкій, вона сказала гірко:

– Не дочекаюся вже я Юрчика свого, мабуть. Година моя близька, чую я…

– Поживете ще! – сказала Тоня. – Головне не засмучуйтеся, тримайтеся, а за квартирою я придивлюся. Якщо Юрій ваш раптом зʼявиться, я поговорю з ним, не турбуйтеся. Спробую ще якось його в інтернеті знайти. Точно мав би десь бути…

– Дякую тобі, дочко, – відповіла старенька слабким голосом, а в Олексія якісь ревнощі, чи що в душі зашкребли.

Здалося йому, що Тоня вже ближче до Петрівни, аніж він сам. На нього й не глянула, коли двері швидкої зачинялися. І вдома з дружиною посварилися через дрібниці якісь.

А з наступного дня і Тоня на нього почала менше уваги звертати.

Вечеря вчорашня, сорочки не прасовані, в будинку легке запустіння.

А вона все бігає кудись, пропадає вечорами. Куди бігає, не каже, розмовляє з ним крізь зуби.

Бульйончики курячі і морси для Петрівни готує. А йому так, аби що.

Але Олексій терпів, за слабою жінкою потрібен догляд, це зрозуміло.

Але не все ж таки весь вільний час їй присвячувати, так і набриднути можна!

А тут їде Олексій якось із роботи один на маршрутці. Антоніна ні з того ні з сього в той день відгул узяла. Навіщо не сказала.

І тут бачить він її, та не одну, а з якимось чоловіком. Високий, бородатий, в джинсовому костюмі! Розмовляють душа в душу…

Попросив він водія висадити його, але той проїхав метрів сто, перш ніж зупинитись. Вискочив Олексій з маршрутки і назад побіг, але побачив парочку вже з іншого боку вулиці, як в таксі вони сідали. І поїхали в нього на очах…

– От, значить, як! – пробурмотів Олексій. – Завела собі мужика на стороні!

Олексій поїхав додому. Антоніна повернулася пізно і прямо у ванну пішла.

Відчув він легкий запах якихось ніби як ліків. Вийшов на балкон, подихати свіжим повітрям, і оторопів від несподіванки!

На сусідньому балконі цей бородатий мужик у джинсі стоїть!

Олексій не розумів, що відбувається.

Побачив Олексія, привітався.

– Юрій я, Наталії Петрівни син. Приїхав сьогодні. Може, зайдете з Антоніною, посидимо, поговоримо.

А тут вона на балконі з’явилася.

– Ідіть до нас, – сказала вона йому. – Я зараз чайник поставлю.

З’явився цей Юрій. Здоровий, міцний.

Стали вони з Тонею навперебій розповідати, як вона знайшла його.

Але знайшла таки. Подзвонила, наговорила йому все, що думала.

– Ох і влаштувала мені ваша Тоня! Та так мені й треба. А що не їхав, засмучувати матір не хотів. Дружина гульбанить моя, не міг на тиждень залишити.

Діти відмовлялися доглядати за нею. Зараз ось дочка перебралася до неї, поки я тут із поважної причини.

Біда мені з нею… Який рік вже отаке маю… Несу свій хрест…

Тоня співчутливо хитала головою, а Олексій знову сердився в душі.

Та пішов би від неї, тієї гульвіси, і до старенької матері приїхав би! Але кожен вирішує по-своєму…

З його приїздом Петрівна швидко одужувати почала.

Син не відходив від матері. Фрукти, соки, вітаміни, ліки дорогі – все, що від нього потрібно було купувати справно.

Наче провину свою перед матір’ю загладжував…

А коли її виписали суботнього ранку, то привіз додому. Квіти у вазі стоять, чистота навколо. Тоня про обід подбала, наготувала і перше, і друге.

Так усі разом по-сусідськи й пообідали. І не затримувалися. Відпочити Петрівні треба. На прощання вона сказала:

– Дякую тобі, Тонечко. Дякую, що сина мого привезла…

– Дрібниці це в наш час, тітко Наталю. Відпочивайте, ліки за розкладом, Юрко простежить…

Наступного дня Тоні мала нічну зміну. Юрій покликав Олексія до себе на пінне.

Наталя Петрівна мирно спала. А чоловіки сиділи на кухні і тихо розмовляли.

– Ти, Олексію, щасливий мужик. Така дружина тобі дісталася. А мені здалося, що ти не цінуєш її, злий якийсь вічно, похмурий.

Ех, спробував би ти мого життя… Не дівка була, а картинка. А потім як пішла, то так і не зупинити… І виставити не можу. Все витягнути її намагаюся, скільки грошей віддав, і все марно… Так що дорожи своєю ненаглядною!

…Погано спалося Олексію тієї ночі. Не чекав він від своєї недолугої Тоньки такої спритності, такої наполегливості.

Ось він палець об палець не зробив нічого, щоб знайти сина Петрівни, хоча знав її з юності самої, мамою ледь не називав. Вона сама його й не покинула, коли батьків не стало…

А Тонька їй ніхто, знайомі без року тиждень. А дивись-ти, вся виклалася, хату, господарство закинула, а Юрія цього знайшла. І на вокзалі зустріла і до матері відвела…

– Не казала я тобі, Олексію. Наврочити переживала. А як з поїзда він зійшов, то я й зітхнула спокійно, – виправдовувалася Тоня. – Не ображайся на мене, недолугу.

Іноді нам навіть близька людина здається сірою та недалекою.

Живе вона поруч, під боком, а ми й у душу глибше зазирнути боїмося, все поверхово судимо.

Думаємо, що давно вже все полином гірким заросло в цій душі, попелом сірим засипало.

А потім виявляється, що ні! Це тільки зовні людина така метушлива, та непоказна, а душа жива. Не на місці вона коли іншому недобре…

…Встав Олексій рано, таксі викликав і до заводу під’їхав, дорогою в кіоску квіти купив.

Сидить у машині, чекає, коли Тоня вийде зі своєї нічної зміни.

Вийшла, його побачила, здивувалася. Він квіти їй віддав, ніяково так.

У таксі посадив і додому відправив, а сам на роботу пішов.

Увечері повернувся, Тоня сяє, обійняла його біля порога і на кухні до вечері стіл накрила, поки він перевдягався та вмивався.

І з того часу якось усе налагодилося в них. Ні сварок, ні образ.

Юрій невдовзі поїхав, Петрівна вже як рідна стала. Одужала.

А через рік вже і з «онукою» Катрусею няньчитися допомагала. Своїх так і не бачила, а ось Тоніна з Олексієм донька стала їй і щастям, і втіхою.

Юрій тепер дзвонив справно. Купив матері путівку у санаторій.

Сказав, що сам приїде і відвезе її. Дружину теж кудись на процедури відправив. Вже буде результат, чи ні час покаже…

А поки все йде своєю чергою, головне – всі живі, здорові. А що ще побажати добрим людям?

КІНЕЦЬ.