-Люда у нас першою заміж вийде, от прямо відчуваю, – бабуся Ганна, дивлячись на онучок, несподівано видала свій прогноз щодо заміжжя.

-Це чому ж? – світловолоса, блакитноока, молодша сестра Наталка з подивом подивилася на бабусю.

-Ну, так старша ж. Двадцять один рік.

-А мені дев’ятнадцять учора виповнилося.

-Ну, так і чекай свого часу, молодша ти в нас.

-Та що ти, мамо, хто їх розбере, хто перша, хто друга, про наречених не розповідають, слова не витягнеш, – поскаржилася Валентина, яка виховала з чоловіком двох дочок-красунь.

Старша Людмила, висока, струнка, темноволоса, кароока, стримана, поступлива дівчина.

А молодша Наталка – жвава, весела, на вигляд майже дівчинка.

-Напевно, все-таки я перша, – сказала Людмила, зніяковівши. – Ви все про хлопця мого розпитуєте, побачити хотіли… Ну так от – у неділю вас познайомлю. Приїде із райцентру, прийдемо на обід.

Валентина сплеснула руками. Начебто давно чекала цієї події, і все одно – несподівано.

-Треба батькові сказати, треба підготуватися.

-Веди, веди, онучко, пора вже, – підбадьорила бабуся.

Наталка від цікавості аж застигла; давно вона не дає спокою сестрі, випитуючи, до кого ж вона в райцентр їздить. Та й сюди він приїжджав, тільки Наталка його не бачила.

Щойно зачинилися двері спальні, Наталя застрибнула на ліжко до Людмили. – Нууу, кажи, який він, хоч трохи розкажи!

-Приїде, побачиш, – спокійно та з посмішкою сказала дівчина.

-Високий?

-Так.

-А очі які?

-Карі.

-Як у тебе, Люда. Ну розкажи ще чогось. Цілувалися?

-Іди, спи! Маленька ще, – засміялась Людмила.

Дівчата тихо сміялися, шепотілися, доки до них не зазирнула Валентина.

-Ви чого, як маленькі? Спіть уже!

Наталя перебралася на свою постіль і обоє накрилися ковдрою з головою, продовжуючи сміятися. Валентина, щаслива за дочок, усміхнулася й зачинила двері.

У неділю в призначений час Наталка крутилася у дворі, знаходячи причину, щоб затриматися і першою побачити нареченого старшої сестри.

Потім повернулася в будинок і почала допомагати матері, час від часу поглядаючи у вікно.

Людмила та високий хлопець майнули за вікном.

-Ідуть! – гукнула Наталка і підбігла до вікна.

Хлопець був зростом під стать Людмилі, густе темне волосся зачесане назад, і виглядав він трохи старше своїх двадцяти двох років.

Наталя раптом засміялася: кумедним видалася його горда хода.

-Відійди від вікна, побачить ще, – гукнула мати.

-Ось, знайомтеся, це Сергійко, – Люда зніяковіло подивилася на свого нареченого.

Ще хвилина й усі перезнайомилися. Сергій здався всім симпатичним, балакучим, ввічливим до батьків. Усі сіли за стіл. І тільки одне місце залишилося порожнє.

-А де Наталка? – запитала старша сестра.

-Чекайте, вийде зараз, – відповіла Валентина.

Наталка, і справді, вийшла через хвилину.

-А це наша молодша, – з любов’ю сказала Люда. – Моя сестричка Наталя.

-Здрастуйте, – зніяковіло, з усмішкою і з цікавістю сказала дівчина.

Сергій привітався, затримавши на дівчині якийсь дивний погляд. Вони були різні зовні: Наталка і Люда. Наталя була більше схожа на матір, а Люда на батька.

Батькам Сергій сподобався. І вони говорили і говорили, радіючи, як усе добре складається. І ніхто не помічав, окрім Наталки, як кароокий Сергій дивиться на блакитнооку дівчину, миленьку, з ямочками на щоках, так несхожу на його наречену.

Навіть коли Наталка відводила погляд, то відчувала, що Сергій, наречений її старшої сестри, дивиться на неї.

Їй захотілося вийти з-за столу, сховатися, бо стало ніяково незрозуміло через що. Вона ж не винна, що він на неї дивиться.

Нарешті встали з-за столу, Сергій зібрався йти. – Давай на річку сходимо, – запропонувала щаслива Люда, – до автобуса ще є час.

-Давай сходимо, – зрадів Сергій, – освіжимось, а то жарко. – Він повернувся до Наталки: – А давай з нами, прогуляємось утрьох.

-Ні, ні, я не хочу.

Люда, яка бачила перед собою тільки щасливе майбутнє, підтримала Сергія: – Та й справді ходімо з нами!

Наталя продовжувала відмовлятися.

-Та йди, чого вдома сидіти, – сказала Валентина, – ми ж майже майбутні родичі.

Наталя поплелася ззаду, а Сергій повертався і просив не відставати, потім узяв обох сестер під руки і повів до річки.

Цю прогулянку Наталя ледь витримала. Вона так хотіла побачити нареченого старшої сестри… І ось зараз відчувала себе абсолютно зайвою, їй дуже хотілося залишити їх наодинці.

Після від’їзду Сергія старша сестра рахувала дні до їхньої зустрічі. Вона поїхала в райцентр ранковим автобусом.

Після приїзду Наталка вперше побачила сестру такою сумною, небалакучою. Люда сховалась у спальню, пославшись на втому, відвернулася до стіни і просто лежала. Наталя спробувала пошепки звернутися до неї, але отримала різку відповідь, щоб її не чіпали.

І мати помітила настрій дочки, що змінився, але так і не зрозуміла, що сталося.

-Як у тебе із Сергієм? – запитували батьки. – Все добре, – ось і вся відповідь.

Наталка ще сподівалася, що цей погляд Сергія, що смуток Люди – все це просто тимчасово, і незабаром все налагодиться, і вони одружаться.

Володя намагався проводити Наталю з клубу, але вона відмовилася:

-Не сміши людей, мені тут поряд, – і пішла знайомою стежкою, тим більше що ще не стемніло.

Він виріс, як із-під землі. Це було так несподівано, що дівчина аж застигла.

-Не бійся, мене привіз друг, машина за городами, ніхто не бачив, відійдемо, поговоримо.

-Ну, то кажи, навіщо відходити.

Він усміхнувся, дивлячись у її блакитні очі, наблизився.

-Все це здається дивним. Знаю, ти здивована. Я й сам усі ці дні ходжу здивований, мене з тієї зустрічі, як підмінили. Я мало не одружився з Людмилою. Вона гарна дівчина, думав, кращу дружину не знайду… Поки тебе не побачив. Ні про що думати не можу… Я вже сказав Люді, що розлучаюся з нею.

-Як? Ви ж хотіли одружитися? Вона так вірила тобі, так мріяла!

-Послухай, Наталочко, я зрозумів, що не зможу одружитися з однією, а любити іншу. Не поспішай з відповіддю, подумай добре. А краще переїжджай до райцентру, я допоможу роботу знайти, там зможемо зустрічатися… Та що ж зустрічатися? Одружимося, та й усе!

-А як же Люда? Хіба так можна? Вона ж моя сестра?

-А як же я? – запитав Сергій. – Я про тебе думаю! – Він узяв її за плечі.

-А я про тебе зовсім не думаю! Пусти! – вона відійшла, майже відскочила від нього. – Не хочу, нічого не хочу, – і побігла додому.

-Я ще приїду, слово даю! У неділю приїду в цей же час, чекатиму на цьому ж місці, – почула вона за спиною.

Як часто вона ділилася таємницями з сестрою, ділячись своїми образами, сумнівами, і тільки зараз не було сил розповісти, що Сергій приїжджав знову. Тільки тепер не до Людмили, а до неї.

На другий день кілька разів подумки вона починала розмову, та так і не наважилася, як сказати, щоб ще більше не засмутити сестру.

Наталя з сестрою були на кухні. Раптом Людмила зиркнула на молодшу сестру.

Дівчина одразу зрозуміла цей погляд. Вона з острахом дивилася в очі сестрі.

-Ах ти ж! Молодша називається, – сказала Людмила. – Ти думала, ніхто не дізнається… А вас бачили. До тебе він приїжджав!

-Ні, ні, – бурмотіла Наталка, дивлячись на сестру.

Людмила подивилася на Наталку і сіла на стільчик, розплакавшись.

-Люда, Людочко? – Наталка сіла поряд із сестрою. – Людочко, я не хотіла, я не знала… Я втекла від нього. Так хотіла розповісти тобі, але думала, ти ще більше засмутишся.

Людмила важко зітхнула:

-Наталко, адже ти знаєш, я ж з хлопцями ще ні з ким не зустрічалася, я ж хотіла єдиного і на все життя. Ну, як же так? За що?

-Людочко, він ще за столом на мене дивився. І на річку я не хотіла йти з вами.

-Наталка він мені одразу потім сказав, що в тебе закохався, каже, я все чесно хочу. – Вона глянула заплаканими очима на сестру. – Ох, вибач. Ти ось що, може, і справді, він тобі сподобався, то я переживу. Поїду, щоб вас не бачити і переживу.

Наталя обняла сестру і розплакалася: – Люда, я не хочу, я навіть розсміялася, коли його побачила, йшов по двору гордий такий, тільки тобі не сказала.

-Ну, все, не плач, – Люда встала зі стільця. – Я переживу. Тільки від батьків соромно.

-Він обіцяв у неділю ввечері приїхати, – сказала Наталка. – Сказав, що чекатиме на тому ж місці. Я не піду, звичайно, мені навіть один приїзд його неприємний.

Наступного дня сестри розповіли матері всю правду.

-Ох, якби я знала, я б його швидко виставила такого з хати, – голосила Валентина. – Це ж ще батькові треба розповісти, ну та нічого, викрутимося.

Сестри заплакали.

-Доні мої, та ви красуні мої, – Валентина обійняла обох і всі троє дали волю сльозам.

І так само швидко, як почали плакати, так само й зупинилися.

-Людочко, красуня наша, розумниця. Та й нехай він іде недолугий такий! Буде все життя так то на одну то на іншу дивитися!

Недільного вечора так само тихо, як і минулого разу, під’їхала машина, вставши за сільськими городами.

-Спасибі, Михайле, я твій боржник, через пару годин буду.

Він прийшов на те саме місце, де стежка обросла чагарником бур’яну.

Раптом почув знайомий голос:

-Я прийшла.

Перед ним нікого не було. Він глянув праворуч: за високою травою стояла Наталка.

Він не встиг відповісти, як дівчина нахилилася і, піднявши відро з водою вилила на нього.

Він несподіванки він розгубив всі слова. І тут з другого боку голос:

-Агов, наречений!

Сергій обернувся і побачив Людмилу із відром води.

З другим відром було те саме.

-Остигни, а то дуже розігнався. І не з’являйся тут, бо батькам скажу.

Дівчата обійшли бур’ян і, взявшись за руки, пішли додому.

Хлопець витирав мокре обличчя, відчувши, що сорочка повністю вимокла та й штани майже намокли. Він глянув услід сестрам:

-Що за люди такі…

Заміж Людмила все ж таки вийшла першою. Так сталося. І хлопець виявився із сусіднього села. Гарний і добрий.

І завжди дивиться тільки на неї – на свою кохану Людочку.

Наталка відмовила Володі, а через півроку вийшла заміж за однокласника.

І більше у сестер ніколи не було ніяких розбіжностей.