Ніна вирішила здати кімнату. Квартирант знайшовся одразу. Молодий хлопець – Андрій. Якось Андрій зайшов до Ніни і запитав: – Можна до мене гості приїдуть? Поживуть тут трохи. Ніна погодилася. Через три дні хлопець з’явився з невисоким чоловіком. Ніна Іванівна відчинила двері і вже хотіла піти до своєї кімнати, як раптом… – Ніно, це ти? – запитав незнайомець. Ніна обернулася, і застигла від здивування
Ніна Іванівна ніколи й подумати не могла, що зважиться здавати кімнату у своїй квартирі. У її розпорядженні була двохкімнатна квартира в сорок квадратів. Гарний район, сонячна сторона, середній поверх… Але кімнати лише дві, та й ті дуже маленькі. А кухня зовсім крихітна – п’ять метрів. Ну куди тут пускати людей?
Але… Сусідка знизу, Маргарита Михайлівно, здала одну зі своїх кімнат дівчинці-студентці. А на отримані гроші вже закінчувала ремонт балкона.
– Та нічого такого! — переконувала сусідка Ніну Іванівну. — Дівчинка сидить у маленькій кімнаті, вчить свої конспекти. Ну чи в інституті цілий день. А у вихідні до батьків в село їде.
– Ну, не знаю…— мляво відмовлялася жінка похилого віку. — Пустити до себе додому чужу людину… А раптом щось зникне?
– Скажеш таке, – обурилася сусідка. — Катерина мені від батьків то закруток привезе, то картоплі. Думаю, і чого я раніше не додумалася здати кімнату? Куди мені одній цілих дві кімнати.
– І то правда, — розмірковувала Ніна Іванівна, оглядаючи маленьку кімнату у своїй квартирі. Видовище було не дуже радісне: старі шпалери в жовту квіточку, сумний продавлений диван і давній радянський килим. За великі гроші не здам.
— Нічого… Поставлю поки що за три, — виводячи чорним фломастером літери на половинці альбомного аркуша, розмірковувала орендодавиця. — Приклею на під’їзд, може, хтось і погодиться.
* * *
Охочий знайшовся вже ввечері. Смаглявий, з довгим волоссям, тридцятирічний хлопець не надто сподобався Ніні Іванівні, і вона навіть трохи пожаліла, що вплуталася в цю авантюру зі здаванням кімнати.
– Звичайно, не євроремонт, але можна жити, — пробурмотіла вона, показуючи Андрійові кімнату. У душі вона сподівалася, що хлопець відмовиться, і знайде собі студентку, як сусідка знизу.
– Мене влаштовує, — кивнув хлопець. – Можна я одразу за три місяці віддам? І заставу, мабуть, треба, так? Скільки? Дві тисячі влаштує?
– Заставу? — Так, справа заграла новими фарбами. — Звісно, треба. Дві, нормально.
– А комунальні зверху?
Андрій починав подобатися Ніні Іванівні дедалі більше. Подумаєш, довге волосся… У її молодості теж таке було в моді.
– Звичайно, — відповіла вона.
– Окей, – кивнув хлопець. — Тільки можна попросити — коли я працюватиму, мене не турбуватиму?
Ніна Іванівна подумки вже купила холодильник і замінила стару сантехніку в туалеті, тому цей пункт договору не викликав у неї заперечень.
На щастя, робота в Андрія виявилася спокійною: він був за професією художник і обладнав у орендованій кімнатці майстерню. Мольберт знайшов своє місце біля вікна, кілька підрамників розмістилися на комоді, а по всій кімнаті стояли баночки з фарбами.
Господиня швидко звикла до квартиранта. Він нагадував їй сина, який жив далеко. Квартирант став їй як рідний. Вечорами вони разом пили чай, Андрій розповідав їй про свої замовлення, а Ніна Іванівна — про серіали та свої проблеми.
– Одружуватися тобі треба, — по-материнськи наказувала господиня мешканця. — Такий хлопець і без дружини… Якусь гарну дівчину треба знайти, теж художницю.
Андрій тільки зніяковіло посміхався і нічого не відповів.
А якось сталася подія, яка вивела Ніну Іванівну з душевної рівноваги. Пролунав дзвінок у двері, і кур’єр вручив їй коробку – замовлення для квартиранта. Хазяйка, забувши, що обіцяла не заходити, коли Андрій працює, зазирнула в кімнату і застигла. На дивані лежала дівчина з розпущеним волоссям, а її одяг був акуратно складений на стільчику . То була Катерина, квартирантка Маргарити Михайлівни. Вона була лише злегка прикрита білим простирадлом.
– Ой! — дівчина сором’язливо натягла простирадло до самого підборіддя і густо почервоніла.
– Катю, ну я ж просив не чіпати простирадло… — невдоволено простяг Андрій. – Що трапилося?
Ніна Іванівна швидко зачинила двері і кинулася на кухню.
“А що ти хотіла? Він же не чернець якийсь…», — заспокоювала вона сама себе. І тільки коли відкрилися вхідні двері, жінка обережно визирнула в коридор.
– Ну, що ж ви… — назустріч їй вийшов Андрій. — Це моя натурниця, Катя. Я її місяць умовляв попозувати.
– Так я забула зовсім. Там коробку привезли, я хотіла віддати. — виправдовувалася Ніна Іванівна.
— Дякую… — зітхнув хлопець. — Я, до речі, на кілька днів у село поїду завтра. Там у мене батько щось занедужав. І це… я запитав хотів… Можна я сюди батька привезу? Там обстеження йому якесь призначили… Поживе тут трохи, якщо дасте добро. Я заплачу.
Ніна Іванівна, хоч і не була в захваті від такого плану, але відмовити не могла. Занедужала людина, треба допомогти. І потім гроші зайвими не бувають.
* * *
Через три дні хлопець з’явився на порозі квартири, тримаючи під лікоть невисокого, сивого чоловіка з вусами. Ніна Іванівна відчинила двері і вже хотіла піти до своєї кімнати, як раптом…
– Ніно? Ніна Зубкова, десятий бе?
Ніна обернулася. В середині щось затремтіло, і, щоб утриматися, їй довелося вхопитися за дверну раму. І як вона одразу не впізнала. Перед нею стояв добряче постарілий Володька Микитенко, її однокласник.
– Володя? Ти звідки тут… А, чекай, ти що — батько Андрія?
– Ага, – кивнув старий. — Син мій, наймолодший самий. А ти, слухай, зовсім не змінилася… Ну, майже…
Засоромившись, Ніна Іванівна поквапила Андрія, щоб вони швидше входили. Сама ж рушила накривати на стіл. Не жарт, зустріти у себе в квартирі свого однокласника, через стільки років! Володька був не просто другом, він був її першим коханням. Вони зустрічалися, але їхні стосунки були платонічними, дуже одухотвореними. Володька дарував Ніні букети, вголос цитував вірші і соромився говорити про щось більше, ніж прогулянки під місяцем. А потім … Потім був призов, і Ніна не дочекалася його. За півроку до повернення Володьки вона зустріла Дмитра та вискочила за нього заміж. Володимир потім навіть не побажав побачитися, коли дізнався про таку зраду.
За ці роки вона неодноразово згадувала Володю. Особливо коли не стало чоловіка. Тому зараз вона була в повній розгубленості. Зустріти своє перше кохання у себе в квартирі — це навіть навмисне не придумати.
– А що, Ніно, як у тебе життя склалося?
Батько Андрія зайшов на кухню і хитрим поглядом глянув на жінку.
«Ніно, заспокойся. Восьмий десяток ось-ось піде… Згадала бабуся, як дівкою була», — подумала Ніна, намагаючись угамувати хвилювання.
– Та як… Син у Львові живе. Він у мене архітектор, — не без гордості почала Ніна Іванівна, тремтячими руками викладаючи у вазу печиво. — Чоловіка не стало три роки тому. Пенсія маленька, кімнату здаю. Так і живу потихеньку. А в тебе як?
— Ну, у мене що… Живу в селі, корова в мене, кури, — поділився чоловік. – Вдівець…
Ніна з цікавістю підвела очі. Вдівець? Дуже цікаво…
* * *
За два тижні Володя нікуди не поїхав. Обстеження в нього зайняло майже місяць. Натомість поїхав Андрій з Катею, на цілий тиждень, на турбазу. А Ніна Іванівна з подивом виявила, що з колишнім кавалером вони мають багато спільних тем для бесід. Хоч би взяти китайські кросворди. Або любов до акваріумних рибок. Володимир Петрович раніше мав акваріум, а тепер у нього на ділянці був невеликий ставок, де він розводив справжнісіньку форель.
– Ставок? На городі? — не приховувала подив Ніна Іванівна.
– Ну так. Там ще ліс і річка… Знаєш, Ніно, може того… одружимося, га?
– Тьху на тебе, старий, – вигукнула бабуся, замахуючись кухонним рушником на новоявленого нареченого. – Молодість згадав, теж мені.
Минуло ще два тижні, і Андрій забрав батька до села. Спочатку Ніна Іванівна боялася зізнатися собі, що сумує за цим вусатим дідусем з хитрими молодими очима. Але згодом подумала: чому б не спробувати влаштувати своє щастя ще раз? Через три дні Андрій відвіз її в гості у село, а ще за місяць «молоді» офіційно узаконили стосунки. В один день з весіллям Андрія та Каті.
Ніна Іванівна вперше в житті садила город, вставала зі співом півнів і була щаслива. Іноді вона думала — а якби вона не наважилася здати кімнату? Але потім заспокоювала себе — вони обов’язково зустрілися б якось інакше. Інакше бути просто не могло.