Юля була вдома сама. За вікном було вже темно, а її матері Ліди все не було.

Дівчинка поволі підійшла до столу, взяла телефон і набрала номер мами.

– Телефон абонента вимкнений, – пролунав у слухавці чужий жіночий голос.

Дівчинка розгублено глянула на мобільний і поклала його на стіл.

Мама Юлі пішла в магазин, і все не поверталася. Такого ніколи не бувало. Вона ніколи не йшла надовго, адже її донька була часто слаба.

А окрім мами, інших родичів у Юлі не було.

Юлі було вже сім років, і вона не переживала залишатися одна вдома.

Але мати завжди говорила, куди вона пішла і коли повернеться.

Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося.

– Сьогодні вона пішла у дальній магазин по продукти, там дешевша, – міркувала Юля. – Ми з мамою часто ходимо туди. Він, хоч і вважається дальнім, але до нього зовсім недалеко, за годину можна туди й назад сходити…

Вона подивилася на годинник.

– Уже чотири години минуло. Їсти хочеться…

Дівчинка зайшла на кухню. Вона нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Перекусила, попила чаю. Потім дістала свої пігулки.

Матері далі не було. Юля не витримала, знову взяла телефон і набрала номер:

– Телефон абонента вимкнений, – знову пролунав голос автовідповідача.

Юля поволі лягла на своє ліжко, поклавши телефон під подушку.

Світло теж не стала вимикати – без мами так лячно.

Юля лежала довго, але все ж таки заснула…

…Прокинулася дівчинка, коли сонце заглянуло у вікно.

Вона одразу глянула на материне ліжко й застигла від побаченого. Воно було далі заправлене…

– Мамо! – гукнула вона у бік коридору.

У відповідь була тиша…

Вона взяла телефон, подзвонила. У відповідь той самий голос.

Вона тихо заплакала…

…Микола повертався із магазинчику з випічкою. Там щоранку продавали свіженьку здобу.

У них з мамою кожен ранок починався з цього. Вона готувала сніданок, а син ходив по булочки.

Миколі було вже тридцять років, але він досі був неодружений.

Якось не складалось у нього в житті. Не красень, часто був слабий ще з дитинства.

Йому треба були дорогі процедури, але мати виховувала його одна, тож про це не йшлося…

З тим, що він ніколи не одружиться, Микола вже давно змирився…

…Раптом у траві щось блиснуло. Він придивився й застиг від несподіванки.

То був якийсь зламаний старий телефон.

Телефони та комп’ютери були захопленням Миколи, і роботою водночас.

Він трохи програмував і підробляв ремонтом техніки.

Телефони в нього, звичайно були, й до того ж найкрутіші, але через суто професійну цікавість він підняв цей.

Телефон був весь потрісканий.

– Може, щось сталося в когось? – майнула в Миколи думка.

Він поклав телефон у кишеню.

– Вдома розберуся, – вирішив чоловік…

…Вдома чоловік вийняв зі знайденого телефона сімку і вставив в один зі своїх.

Номери на сімці належали переважно лікарні, пенсійному фонду та іншим подібним установам, але першим був номер – «Донечка».

Трохи подумавши, Микола подзвонив за цим номером:

– Мамо! – пролунав у слухавці радісний дитячий голосок.

– Я не мама, – розгублено сказав Микола.

– А де мама? – сумно запитала дівчинка.

– Не знаю, – сказав Микола. – Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку і зателефонував…

– У мене мами десь нема, – пролунав голос дівчинки. – Вона ще вчора пішла в магазин і не повернулася…

– А де твої тато, чи бабуся?

– Немає в мене ані тата, ані бабусі. У мене є тільки мама…

– Тебе як звуть? – хлопець зрозумів, що дитині треба допомогти.

– Юля.

– А мене – дядько Микола. Юлю, вийди з квартири і скажи сусідам, що ти залишилася одна.

– Я не можу вийти. Мама двері закрила на ключ… А в сусідній квартирі ніхто й не живе.

– Юлю, а ти свою адресу знаєш? – Микола вирішив діяти.

– Так…

Дівчинка назвала адресу.

– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму!

Микола поклав слухавку.

Ніна Андріївна зайшла до кімнати сина.

– Микольцю, що трапилося?! – здивовано запитала вона.

– Мамо, я знайшов старий телефон. Поставив сімку в один зі своїх. І подзвонив. Одним словом, там маленька дівчинка залишилася одна в квартирі. Вона слабенька і двері закриті. А інших родичів, окрім мами, вона не має. Я запитав у неї адресу. Поїду, розберуся…

– Поїхали разом! – і жінка почала збиратися.

Ніна Андріївна одна виховувала сина, який дуже часто був слабий.

Вона чудово уявляла, як самотній матері зі слабою дитиною.

Сама вона зараз була вже на пенсії, а син дуже добре заробляв…

…Вони викликали таксі й поїхали виручати дівчинку.

Подзвонили у домофон.

– Хто там? – пролунав сумний голос дівчинки.

– Юля, це я, Микола!

– Заходьте! Мама часом залишає запасні ключі в тітки Олени з першого поверху. Третя квартира в неї…

Микола з Ніною Андріївною зайшли у третю квартиру. Все пояснили. Сусідка охаючи й ахаючи пішла з ними до Юлі…

Вони троє зайшли у квартиру. Худенька дівчинка дивилася на них сумними очима.

– Юлечко, що сталося? Де ж мама? – розпитувала тітка Олена.

– Я не знаю, – сказала та. – Ви знайдете її?

– Як твою маму звати? – одразу запитав Микола.

– Ліда…

– Стривай, Миколо! – зупинила його мати і запитала у дівчинки: – Юлю, ти їсти хочеш?

– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.

– Так, Микольцю, біжи в магазин, в який ми завжди ходимо, купи продуктів.

…Микола повернувся, мати з тіткою Оленою встигли щось приготувати на кухні. Одразу розібрали пакети, накрили на стіл.

Коли всі поїли, Микола взявся за пошуки мами дівчинки…

Він відкрив ноутбук, який взяв із собою й почав переглядати новини міста.

– Так, так… Неподалік щоб сталося… Машина на узбіччі… Жінка у лікарні…

Він дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка відповіли:

– Так, учора до нас привезли жінку. Вона поки ще не отямилась.

– А як її прізвище?

– Документів і телефону при ній не було. Ви її родич?

– Ну… Знайомий…

– Добре, приїжджайте на адресу…

– Адресу я знаю. Зараз приїду.

Він вдключив телефон і підійшов до дівчинки:

– У тебе фотографія мами є?

– Так, – вона підійшла до тумбочки і дістала альбом. – Ось ми з мамою.

– Яка в тебе гарна мама!

Микола дістав телефон і зробив знімок.

– Піду шукати твою маму, – посміхнувся він.

…Ліда відкрила очі. Біла стеля. Перед очима майнула машина…

Спробувала поворухнутися. Підійшла медсестра, тихо спитала:

– Прокинулася?

І тут очі Ліди розширилися:

– Скільки я тут лежу?

– Двоє діб.

– Там у квартирі донька одна…

– Лідо, заспокойтеся! Тут молодий чоловік учора приходив. Залишив вам свій телефон. Каже, що твій знайшов у траві.

– Мені треба подзвонити…

– Зараз, – медсестра дала їй телефон.

– Мамо!

– Юлечко, доню, як ти!

– Все добре! Зі мною бабуся Ніна тут, і дядько Микола приходить інколи.

– Який ще дядько Микола? – ахнула жінка.

– Лідо, мене звуть Ніна Андріївна, – пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-карткою розшукав вашу дочку і вас. Ключі нам сусідка дала з першого поверху. Я – пенсіонерка. Поки ви в лікарні, побуду з вашою дочкою. Не хвилюйтеся! Передаю телефон Юлі.

– Мамо, не переймайся і одужуй швидше! – пролунав голос доньки.

– Доню, слухайся бабусю! – сказала Ліда.

Наступного дня до Ліди зайшов якийсь хлопець.

– Здрастуйте, Лідо! Мене Микола звуть, – усміхнувся він. – Ось прийшов відвідати вас. Можна на «ти»?

– Можна.

Він поставив на тумбочку великий пакет:

– Тут моя мама тобі передала…

– Миколо, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила Ліда.

– Я випадково знайшов твій телефон. Сімка виявилася цілою. Подзвонив твоїй дочці. Потім розшукав тебе.

– Зрозуміло, дякую… Як там моя Юлечка?

– Зараз…

Він дістав телефон.

– Ось будь ласка!

Ліда глянула на екран і побачила свою дочку.

– Мамо! – сказала та. – Тобі недобре?

– Ні, доню, вже все добре. Як ти?

– До мене бабуся Ніна приходить.

Ліда довго розмовляла зі своєю дочкою. Микола терпляче чекав. Поговоривши Ліда опустила голову:

– Я тепер твоя боржниця.

– Годі тобі, Лідо! – усміхнувся той. – І давай, переходь на «ти»!

– Дякую, тобі, Миколо!

…Минуло два тижні.

Ліду виписали. Микола приїхав за нею й привіз додому.

– Мамо! – радісно кинулася її обіймати дочка.

Ліда присіла поряд з нею, обійняла дочку і заплакала від щастя.

Потім підійшла до літньої жінки:

– Ніно Андріївно, велике вам дякую!

– Годі, тобі Лідо! Юля мені наче онука стала.

– Ніно Андріївно, мені відступні принесли за оце все що сталося, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нема чим вам віддячити.

– Забери, Лідо! – строго промовила літня жінка. – Ми з сином не збідніємо, а тобі на Юлю треба. Микола вже домовився з якоюсь лікарнею…

– Мамо! – радісно вигукнула донька. – Дядько Микола сказав, що ми з тобою поїдемо у лікарню і мені зроблять процедури, щоб я одужала.

…Два тижні пробула Ліда з дочкою у лікарні. Через три місяці потрібно назад. Потім все це ще раз на рік і ще раз на рік.

Через три роки обіцяли, що Юля одужає повністю.

У Ніни Андріївни стало недобре із серцем і її поклали до лікарню.

Три ночі провела Ліда в лікарні поряд з цією жінкою, яка стала їй рідною. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід та трохи поспати. Вночі з Юлею залишався Микола.

На четвертий день Ніна Андріївна остаточно прийшла до тями. Довго сумними очима дивилася на Ліду, що сиділа поруч, потім тихо промовила:

– Доню, видно не довго мені залишилося. Виходь заміж за мого Миколу. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.

– Ніно Андріївно, хіба ж він мене візьме?

– Візьме! – на обличчі жінки майнула посмішка. – Обов’язково візьме…

…Літня жінка тримала за руку дівчинку з рюкзачком за спиною та букетом квітів.

Вона йшла до школи вперше, але вже в четвертому класі.

Перші три роки навчалася вдома дистанційно.

Закінчила три класи на четвірки й п’ятірки. І ось зараз ішла до школи.

– Бабусю, мені трохи лячно.

– Що ти, Юлю? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!

– Доню, ти чого така невесела? – підійшла до неї Ліда.

– Переживає до школи йти, – похитала головою Ніна Андріївна.

– Давай руку! – Микола дав дівчинки свою долоню. – Ходімо!

– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно! – посміхнулася Юля.

І вони, весело говорячи, попрямували до школи. А слідом ішли мама і бабуся, такі ж щасливі…