– Мама! Мама! У мене дуже хороша новина для тебе!

– Прокричала Аня, влітаючи в квартиру.

– Доню, сідай!

– Серйозно сказала мама.

– Нам треба поговорити.

– Мамо, ти чого? Що трапилося?

– Слухай уважно і не перебивай, Оленько, – почала Світлана Семенівна.

– Коли ми зустрілися з твоїм батьком, він жив із твоєю старшою сестрою Катею. А тебе він не міг утримувати. Тобі було три роки, і він здав тебе до притулку. Я вмовила його забрати тебе в сім’ю. Так я стала твоєю мамою.

Потім ми переїхали до міста, щоб ніхто не зміг розповісти вам правду. А за три роки ваш батько зник, залишивши вас двох на мене. Незабаром Катя теж повернулася до рідного міста, а ти залишилася зі мною.

Я не твоя мама, я твоя мачуха. Але я більше не в змозі дбати про тебе, тому зараз прийде чоловік Каті та відвезе тебе до сестри. Пробач мене!

– Вибачити тебе?! За те, що ти зраджуєш мене і виганяєш із дому?! Не хочу тебе більше знати! – прокричала дівчинка і в сльозах втекла до своєї кімнати… Літо минуло спокійно. Оля обживалась у будинку сестри.

Лише часом її душу гризла образа на матір. Життя текло своєю чергою, поки одного разу не пролунав дзвінок телефону.

– Олю, підніми слухавку, я не можу!

– Прокричала Катя з кухні.

– Я слухаю, – підняла дівчинка слухавку.

– Оленько, доню, не кидай трубку, вислухай мене, будь ласка, – дзвонила мама.

– Я хочу, щоб ти знала всю нашу з тобою історію. Я ніколи не зрад жувала тебе. Лікарі виявили у мене важку, невиліковну недугу. Мені недовго лишилося жити. Я не хотіла, щоб ти бачила мої страждання. І я не хотіла піти, не сказавши тобі правди. Пробач мені, доню і прощай.

– Мама! Я їду до тебе! Тримайся!

КІНЕЦЬ.