В моєму житті склалася дуже нестандартна ситуація і мені дуже складно, тому сама не знаю, як бути далі, а порадитися ні з ким: рідні люди лише засуджувати будуть, не зрозуміють мене, скажуть, що розум втратила і не маю чим зайнятися.

Але для мене це дуже важливо. Я опинилася на роздоріжжі і просто не знаю, якою дорогою мені далі йти по життю. Боюся помилитися, щоб не шкодувати потім про це.

У нас в містечку є один чоловік, Петро, з яким я спілкуюся дуже багато останнім часом.

Він особливо не помітний, але люди знають його історію. Йому за сорок, має двох дітей, працьовитий, розумний, добре вихований, завжди охайно виглядає, люди знають його, як доброго та порядного чоловіка.

Про своє життя Петро мало кому розповідав, друзів на роботі у нього не було, але мені розповів вже давно, коли я тільки прийшла до них в колектив.

Одного дня нам просто потрібно було залишитися після роботи і закінчити один дуже важливий проект.

Тоді він і поділився своїм життям зі мною, хоча стосунки у нас не більше ніж дружні тоді були.

Дружина Петра, Надія, такого ж віку, як і він.

Вона була добра, красива, освічена та добра жінка. Вони родом з одного селища були.

Коли хлопця призвали в армію, вона його чекала, і як тільки він повернувся, вийшла за нього заміж.

Потім вони переїхали жити в місто. На роботу Надія не поспішала влаштовуватися, діти були ще маленькі.

Петро і зараз згадує, що дітьми дружина займалася, водила їх у секції та гуртки, і ще до церкви.

Але щось таке було в ній, що помітно відрізняло її від інших жінок її віку: одягалася незвично, в довгі сукні, пов’язувала хустку, мало з ким спілкувалася, дотримувалася всіх церковних свят.

Потім, зовсім несподівано для всіх, Надія просто пішла в монастир.

Чому вона це зробила, залишилося загадкою для всіх, адже у них була така хороша сім’я і Петра про це я не питаю.

Щодо виховання дітей Петро справляється сам досить таки непогано, нікому не скаржиться.

Та й діти для нього, як світло в його житті, завжди гарно одягнені, виховані і розумні.

Відтоді вже ледь не пів року минуло, ми багато спілкуємося з Петром, я ходжу до нього додому, допомагаю йому з донькою та сином, так звикла до них, вони мені наче сім’я. Петро теж має до мене щирі почуття, постійно про це говорить, каже, що з нас би була гарна сім’я, багато говорить про наше майбутнє.

Я щаслива поряд з ними. Теж щиро покохала й не уявляю тепер свого життя без Петра і його діточок, вони такі хороші та добрі і Петро дуже добрий чоловік.

Зараз наші стосунки з Петром, мені так здалося, стають більш ніж дружні. Мені він подобається, я давно розлучена, своїх дітей в мене немає, та й на жаль ніколи не буде. Та й вік у нас майже однаковий, обом майже 50.

Сподіваюсь, я стану йому хорошою дружиною, а його дітям хорошою матір’ю.

Та є одна проблема, заміж мене він не кличе. Хоча вже 3 роки з дружиною не живе, вона навіть спілкуватися з ними не хоче, але й мені не пропонує створити сім’ю, хоча постійно каже, що я дорога людина для нього і його дітей, він кохає мене і постійно мріє про наше спільне майбутнє, мовляв я була б доброю дружиною йому.

Але який толк в тих розмовах, коли заміж не кличуть тебе.

Я не знаю, що мені робити? Як далі бути?

КІНЕЦЬ.