Максим повернувся додому пізно і застав Любу за кухонним столом. На запитання про вечерю вона мовчки вказала на каструлю, що стоїть на плиті.

Максим відкрив її, понюхав вміст і невдоволено скривив обличчя, запропонувавши приготувати вечерю самому. Люба була незадоволена критикою, але відчула полегшення, позбавившись готування. Як молоді люди, які тільки починають доросле життя, подружжя невдовзі зрозуміло, що їм одне з одним не по дорозі.

Вони розійшлися, і Люба повернулася до готової їжі чи посиденьок із подругами та батьками. Через кілька років дівчина вийшла заміж за Вадима, якому було все одно, що їсти, аби не залишитися голодним.

Коли народився їхній син, Іванко, і у Вадима змінилася робота, Люба зрозуміла, що їй потрібно готувати для сім’ї, по-перше, задля економії, і, по-друге, для їхнього ж здоров’я, адже одними напівфабрикатами вітамінами організм не наситиш.

Люба купувала кулінарні книги, зверталася по пораду до мами, але засмучувалася, коли страви не виходили смачними з першого разу.

Її старання не вражали ні друзів, ні рідних. У розпачі Люба звернулася до бабусі, яка розповіла їй притчу про хліб і дійшла висновку , що ненависть Люби до кулінарії надає їжі негативу і, отже, не найкращий смак. Загалом, як би бідна не намагалася, ну не виходило це в неї, не могла вона готувати, і все.

Висновок з усієї цієї ситуації був простий: Люба ненавиділа готувати, і жодні супер-рецепти і навіть духовні практики прищеплення любові до готування не могли цього змінити.

Слова бабусі не давали їй спокою, наводячи на думку, що саме ненависть до цього заняття є запорукою її постійних невдач, але хіба вона могла це змінити?

КІНЕЦЬ.