Мені вже 30 років. П’ять років тому вийшла заміж. Причому ще до весілля поставила перед Сергієм вибір: або тільки одна дитина, щоб він не розраховував, або розходимося прямо зараз.

Нехай буде один, але щоб ми могли його всім забезпечити, а не так, як було в мене… У наших батьків було шість дівчаток та два хлопчики. Заради чого нас стільки настругали – не ясно.

Було б більш менш зрозуміло, якби сім’я була багатою. Так ні – перекоти поле. Ми не голодували, ні. Але наїдалися макаронами та деաевими кашами.

М’яса в нашому раціоні не було. Зате працювали не покладаючи рук. Робота на городі та догляд за худобою був повністю на нас, дітях. Одяг передавався “у сnадок”, від старшого до молодшого.

Так як я була молодшою дочкою, то мені діставалися навіть не обноски, а штопані перештопані лахміття. Я горіла зі сорому в школі за свої обноски та портфель.

Я відмовилася піти на випускний, бо нової сукні у мене не було, а у своєму рвані йти туди не захотіла. Прийшла до школи та забрала атестат. Щоб мати можливість навчатися у місті, мені довелося працювати паралельно з навчанням. Батьки були просто не в змозі утримувати студентку.

Відучилася, влаштувалась працювати в місті, тут же зустріла Сергія і вийшла за нього заміж. У нас своє житло та син. Вже півроку, як син ходить до дитсадка, а я знову вийшла на роботу. Ми із чоловіком заробляємо добре. Син нічого не потребує. До своїх батьків я не приїжджаю і їм нічим не допомагаю.

Сестри мені нарікають, мовляв, так не можна, треба доnомагати батькам. Але чому я маю їм доnомогти? Чим вони мені доnомогли? Тим, що дали життя? А я їх про це просила? Одягали, взували? Це вони ті обноски, які мені діставалися, називають одягом та взуттям? Ні. Я краще свою дитину забезпечу.

КІНЕЦЬ.