Ліда вийшла з душу, сіла на диван та помітила телефон чоловіка на журнальному столику. Пішов на роботу, а телефон забув. Як же без нього тепер? Зазвичай він з ним не розлучався, навіть йдучи до ванної кімнати завжди брав.

Ліда ніколи не брала телефон чоловіка, а тут чогось взяла. Так, пароль стоїть… Ліда згадала, що він місяць та день народження доньки ставив колись на пароль. Точно не поміняв.

Зайшла до месенджера. Цікаво, з ким він спілкується, крім роботи. Перше у списку якесь “Сонечко”, на аватарці відретушована блондинка.

У Ліди затремтіли руки від хвилювання. Невже її Олег і це «сонечко»… Ліда відкинула телефон вбік. Може краще нічого не знати та жити далі? А чи зможе вона?

Взяла телефон назад. Видихнула і відкрила листування. Там були переважно голосові повідомлення. Натиснула на кілька останніх.

– Коханий, а ми сьогодні в ресторан поїдемо чи додому замовимо? Так хочеться смачненького, — пролунав із динаміка телефону жіночий голос.

– Сонечко, вибач, але сьогодні не зможу. Вдома треба побути. Дружина з лікарні приїхала на кілька днів, а потім знову ляже, — відповів Олег.

– Боже, як мені це вже набридло… Ти казав, що справи в неї погані, процедури не допомагають, а вона он, все живе і живе! Твоя дружина ще нас переживе!

– Яна, ну навіщо так кажеш?

– Знаєш, мені це вже так набридло! Ховатися, ховатися. Я твоя дружина вже більша, ніж вона. Жити з нею з жалю – ну таке собі…

Мені хочеться швидше стати законною дружиною, народити тобі сина, уявляєш, які ми будемо щасливі? Пора залишити її, і почати життя заново!

У Ліди потемніло в очах від почутого. Вона не стала далі слухати, відкинула телефон і лягла на диван.

– Мамо, тобі погано? – Запитала донька, вийшовши зі своєї кімнати.

– Катю, я … Зараз відкрила листування твого батька та його… Дівчини. Вони чекають щоб мене не стало…

– Господи, мамо, невже це правда? У тата хтось є?

Катя взяла телефон та прослухала кілька повідомлень. Обличчя її змінювалося на очах.

– Ну, негідник, слів немає! Як він міг? Мамо, що робитимеш?

– Не знаю, дочко… Я хоч би зараз від нього пішла, та нікуди. Звичайно ж мені хочеться висловити все і піти, гримнувши дверима.

Але, мені ще належить пройти курс процедур, потрібні гроші. Те, що пропонують безкоштовно, мені не підходить, дуже погано переношу.

Потрібні хороші процедури, а вони коштують недешево. Гроші твого батька – і мої гроші, ми разом розпочинали бізнес, без мене нічого не було б, ти ж знаєш.

При розлученні майно ділитимемо, але на це все потрібен час, а в мене його немає. Тому я поки що нічого не скажу йому, і ти тримай себе в руках. Я придумаю, як поквитатися з ним…

Ліда поклала телефон на місце, де він лежав спочатку. І вчасно. До квартири влетів чоловік.

– Я телефон забув, де він?

– Ось лежить на столику, – відповіла Ліда, намагаючись говорити спокійно.

– Закрутився зовсім із цією роботою… Сьогодні ось знову захід, повернусь пізно. Тобі нічого не потрібно, Лідо?

– Треба. Я тут подумала і вирішила, що мені потрібна квартира. Я не знаю, скільки мені залишилося, хочу доживати у затишній квартирці, а не у цьому великому будинку. Та й тобі не доведеться бачити, як я відходжу.

Моя подруга продає у центрі міста гарну двокімнатну квартиру з меблями та технікою. Мені підійшла якраз. І від лікарні недалеко.

Очі Олега забігали. Підібгавши губи, він думав.

Ліда дивилася на нього і уявляла, що він думає…

“Дорого, звичайно, квартира обійдеться. Але зате дружину не бачитиму, спокійно зможу з Яною бачитися і проводити більше часу. Думаю, Ліді недовго вже залишилося, треба почекати. І тоді, свобода!”

А зараз не можу піти, камінням усі закидають, дружину нездужу кинув. А так, після її відходу погорюю для видимості, і одружуся з Яною. Катя оселиться у тій квартирі, яку куплю. Усі задоволені та щасливі…”

– Гарна ідея, Лідо. Якщо тобі так спокійніше буде, давай купимо. Мені тобі нічого не шкода. На ось банківську картку, там тобі на процедури та на життя гроші.

А квартирою я завтра ж займусь. Інвестиція в нерухомість, так би мовити. Скинь мені адресу квартири. Оформлю на себе.

– Та ні, на доньку оформи, мені так спокійніше буде, що в неї свій кут залишиться.

– Добре, Лідо, дочко наша, хай буде так.

Олег пішов, а Ліда впала без сил на диван. До неї почало лише доходити, що Олег зрадив її. Адже 30 років тому він мало не на колінах, просив вийти за нього заміж.

І ось тепер спить і бачить, як залишиться один і радітиме життю з молодою і красивою. Як же важко і прикро… А тут ще ця недуга…

Але нічого. Вона візьме себе в руки, і обов’язково видужає, і житиме. Усім на зло. А Олегу життя віддячить…

Квартира була куплена, речі перевезені. Катя переїхала разом із мамою. Ліда проходила процедури, було складно, але вона мужньо все пройшла.

Олег зрідка заїжджав до Ліди, і, як їй здавалося, придивлявся, як вона виглядає, чи не стало їй гірше. Ліда спеціально  робила вигляд, що їй дуже погано, намагалася дати зрозуміти, що недовго їй залишилося.

Лежачи в палаті, Ліда познайомилася з Михайлом. Він також проходив процедури. Всяко підбадьорював і надавав підтримку. Він, як ніхто інший, знав, що відчуває Ліда.

Його лишила дружина, запереживавши, що доведеться доглядати нездужого чоловіка. Михайло переживав, звісно, але образ не тримав. Кожен хоче бути щасливим. Дітей у нього не було, про що він дуже шкодував.

Після курсу процедур, Ліда обмінялася з Михайлом номерами телефонів, і періодично зідзвонювалися, дізнавалися як справи. Підтримка Михайла була дуже важливою.

Своїм батькам, які жили в іншому місті, Ліда нічого не розповідала про свою недугу, не хотіла їх засмучувати.

Коли Ліда зрозуміла, що йде на поправку, вона підбадьорилася ще більше. Тепер можна зайнятися і чоловіком.

Без попередження Ліда приїхала ввечері до хати. Тихенько відчинила ключем двері і зайшла.

Як вона й очікувала, чоловік був вдома з Яною. Побачивши Ліду, він підскочив з дивана і голосно вигукнув:

– Лідо? Ти що тут робиш? Чому не попередила?

З кухні вийшла Яна, в короткому халатику, з розпущеним волоссям. У руках вона тримала два келихи з ігристим.

– Привіт Олег. Поки що це і мій дім теж, якщо ти не забув, і я маю право приходити, коли захочу. А ти, дивлюся, час даремно не втрачаєш… Познайом нас, чи що?

– Е… Це Яна. Моя… Колега по роботі. Обговорюємо новий проект!

– Коханий, ну годі обманювати! Твоя дружина хоч і нездужає, але вона все чудово розуміє! Ліда, я його давня коханка, ми кохаємо один одного. Ось хоч я сказала правду! – вигукнула Яна.

– Яна, я дуже рада за вас. Зараз так рідко зустрінеш щире та безкорисливе кохання! Адже воно саме таке?

– Звичайно! Ви за кого мене сприймаєте? Я люблю Олега просто так, він чоловік моєї мрії, щоб ви знали!

– І ти будеш з ним і в горі, і в радості? Навіть якщо він не матиме грошей? – продовжувала Ліда.

– Звичайно! Мені не важливі його гроші!

– Добре. Ми зараз це перевіримо. Олег, перепиши на мене свій бізнес та гроші з рахунків. Адже я разом з тобою починала, і допомагала розвитку нашої справи. Невелику суму можеш залишити собі і почати все з нуля.

Як колись ми з тобою починали. Я гідно пройшла весь шлях, погодься, жодного разу не зрадила тебе, не обдурила за 30 років життя.

Чого не можна сказати про тебе. Завести коханку, коли твоя віддана дружина нездужає, потребує підтримки та допомоги – ну дуже підло та низько. І я маю право просити компенсації. Заодно і Яну твою перевіримо, чи любить вона тебе, чи твої гроші!

Яна розгублено подивилася на Олега.

– Коханий, що вона несе? З чого раптом, вона має отримати твій бізнес та гроші?

– Ну, це звичайно Ліда загнула, а ось після розлучення майно поділимо навпіл, – відповів Олег.

– Я не згодна! Як ми житимемо без грошей? Та ти знаєш, скільки мені обходяться косметичні процедури щомісяця? А скільки на вбрання йде?

– Нічого, якось проживемо. Адже з милим і рай в шалаші? Тобі ж я важливий, а не гроші? Не хвилюйся, бідувати ми не будемо, але і як раніше не буде.

– Ну ні. Я не згодна витрачати свою молодість на бідного чоловіка! Ще трохи і ти на нього перетворишся! Ти мені обіцяв зовсім інше!

Я чекала, коли її… Не стане. І що, даремно чекала? Іди ти знаєш куди? Я на таке не підписувалася! Залишайся зі своєю дружиною тоді!

Яна пішла в спальню, швидко переодягнулась і вискочила з хати.

– Ну що, Олег, побачив справжнє обличчя своєї Яни?

– Побачив. Я, наївний, думав вона і справді мене любить, такі солодкі промови говорила, а тепер став бідним і вона показала своє обличчя.

– Олег, я подаю на розлучення. Поділимо все порівну. І розійдемося, як у морі кораблі.

– Добре, Лідо. Вибач мені, якщо зможеш…

Недуга Ліди відступила. Вона жила, і раділа кожному дню. Адже поряд з нею були лише вірні та надійні люди – донька та Михайло.

КІНЕЦЬ.