Мені 29 років. Моя проблема цілком типова на сьогоднішній день.

Справа в тому, що я вже понад рік живу один. Розлучився з дівчиною після 4 років спільного життя, внаслідок постійних сварок та різних поглядів на життя.

Після розставання впав у депресію, з якої вибираюся досі шляхом постійної зайнятості, чимось. Маю кілька хобі, ходжу до спортзалу, вивчаю іноземні мови, здобую другу вищу освіту, працюю.

Все життя був самітником, при цьому якось виходило в ранньому віці знаходити друзів і навіть зацікавити дівчину. Після її відходу вирішив, що настав час щось змінювати в житті (купив абонемент у спортзал, зайнявся самоосвітою).

Як тільки почав займатися собою, моє коло знайомств почало скорочуватися через поступову втрату спільних інтересів, а нові знайомства завести так і не виходить через мою замкнутість і недовіру до людей. Додати до цього комплекс неповноцінності через зовнішній вигляд та душевні травми, отримані від однолітків у дитинстві — і ось він весь я.

Я в цілому не погана людина, як кажуть мої знайомі, яких стає дедалі менше. У мене гарне почуття гумору, я добрий і проблем із зовнішнім виглядом немає (втішають).

Я не товстий, спортивна підтягнута статура, доглянутий вигляд, якісний дорогий парфум купую і не лінуюся собі купити, ретельно підібраний одяг, а ось з обличчям не «фартонуло» як то кажуть.

Так розумію, це не найголовніше в житті, і я перебільшую, але я все життя ненавидів себе за своє обличчя, тому що це доставляло мені багато проблем і розчарувань у дитинстві, у зв’язку з чим у мене сформувалося розуміння того, що я багато чого у житті не гідний, на багато речей не маю права.

Я знаю, що можу бути цікавим людям, можу подобатися дівчатам, але для цього мені треба розкритися перед ними, а на це потрібен час та обставини, бо я завжди насторожений до незнайомих людей і у багатьох складається про мене неправильне враження, бо я все час на вигляд похмурий і мовчазний.

Мені дуже складно зав’язати знайомство з незнайомими людьми, практично неможливо, дається взнаки залежність від думки суспільства. Бути одному вже стало звично, вже навіть комфортно, але дуже часто зневіряюсь від думки, що нема з ким поділитися враженнями, обговорити щось, проявити взаємну симпатію.

Ходив до психологів різним, результат нульовий, максимум, що вийшло це виговоритися, і почути поради з розряду «напиши на папірці 10 своїх головних якостей» лише гроші на вітер викинув загалом. Розумію, що всі мої проблеми і бар’єр між мною і зовнішнім світом вибудуваний виключно в моїй голові, і якби я був хоч трохи життєрадісніший і товариський, моє життя складалося б інакше з великим знаком плюс.

Але, на жаль, я сам собі найлютіший ворог. Все чого я хочу, це йдучи додому розуміти, що на мене чекають і я комусь потрібен, але мій вік і модель поведінки в суспільстві, що склалася, не мають надій на зміни на краще.

Можливо, серед тих, хто читає, знайдуться добрі люди, які підкажуть, як вибратися з цього, під назвою «самотність» і «комплекс неповноцінності»? Адже з кожним днем я відчуваю як ситуація посилюється, і погані думки з приводу однієї радикальної дії, що перекреслює всі проблеми, разом відвідують мою важку голову все частіше.

Поки що виходить з ними боротися, але далі більше. Не знаю, що робити далі.

КІНЕЦЬ.