Якось я їхав потягом до своєї мами. Цього разу мені дуже пощастило з попутниками. Зі мною в купе їхали брат з сестрою. Майже мої ровесники. Всю дорогу ми з ними розмовляли. Вони виявилася дуже приємними людьми. Я виходив на декілька зупинок швидше. Ми попрощалися та навіть обмінялися даними в соцмережах.

Коли я збирався викликати таксі, то виявив, що загубив гаманець. Ймовірно, залишив його в потязі.

На жаль, зі мною таке часто. І річ була не коштах, які там лежали, а в тому, що це був подарунок від батька. Його не стало кілька років тому… Поки я думав, що робити, мені написала Ірина, з якою ми познайомилися в потязі.

Вона знайшла мій гаманець і повертатиметься у столицю тим же потягом що й і я.

Так ми з нею домовилися про зустріч. Після приїзду до мами, я розповів їй про цю ситуацію.

Мама одразу почала давати сотні питань: “звідки вона”, “як звуть”, “де працює”, “чи вона тобі подобається”. Я пояснив мамі, нібито це просто випадкова знайома та матір лише посміхалася.

– Сину, не буває нічого випадкового.

Коли ми з Олександрою знову зустрілися, вона взяла мене за руку та сказала:

– Ти знаєш, я рада, що ми знову зустрілися. Ти мені справді дуже сподобався.

А все-таки мама мала рацію…

КІНЕЦЬ.