Про нові стосунки Вероніки я дізнався від спільних знайомих. Дехто навіть здогадувався, що наші стосунки йдуть на спад, і ми подали на розлучення, а Вероніка вже стала членом нової родини. Щоб прояснити ситуацію, я того ж вечора поговорив із нею. На мій подив, вона підтвердила чутки.

Після нашої розмови вона почала збирати речі, не звертаючи уваги на мене і нашого десятирічного сина, який незабаром уже почав би ставити питання про той раптовий відхід матері.

Ми були одружені вже п’ятнадцять років, і, незважаючи на злети і падіння, наша любов один до одного ніколи не була під сумнівом. Ми завжди вірили, що постаріємо разом. І ось тепер це…

– Почекай, ти не можеш просто піти зараз, – благав я, – ми ще не закінчили ремонт у дитячій, а я не зможу вибрати правильні шпалери… Та й наш син ще надто малий, щоб допомагати мені з вибором.

Вероніка вирішила відкласти свій від’їзд. Під час ремонту я вигадав нам нове завдання – провести ретельне прибирання, для чого довелося перебрати старі іграшки та одяг сина. Це викликало у вже колишньої дружини дивну ностальгію.

– У нас завжди було гарне життя. Для чого мені цей Марк?

– Раптом буркнула під ніс вона, продовжуючи збирати речі.

Через три дні Вероніка пішла, залишивши ключі на тумбочці у спальні. Вона збрехала нашому синові, сказавши, що пішла на роботу і скоро повернеться, але я думав, мовляв, хто повертається до своєї сім’ї та дитини, коли в нього вже є гарячий роман?

І все-таки я помилявся. Не минуло й доби, як у двері зателефонували. Відчинивши двері, я побачив на порозі Вероніка, по її обличчю текли сльози.

Здавалося, що її образили, але насправді вона передумала. Вона кинулася до мене в обійми, невтішно ридаючи.

– Я не можу без тебе і нашого сина, – зізналася вона між риданнями, – я ніколи не зможу, моя любов. Ти можеш мені пробачити? Саме того дня наша сім’я розпочала нове життя, і більше ніколи в житті я не нагадував дружині про той випадок.